“Живі, грізні, огромнії сонети” (Іван Франко) – Іван Франко

Підручник Українська література 10 клас

“Живі, грізні, огромнії сонети” (Іван Франко)

Перу Франка належать цикли “Вольні сонети”, “Тюремні сонети” – нове естетичне явище у тогочасній українській та європейській ліриці. До Франка поети висвітлювали переважно інтимну тематику. Новаторство його сонета полягає в тому, що митець наповнив класичну форму новим змістом, зокрема змалював життя пролетарів, боротьбу революціонерів за щастя і свободу народу. Франко відводив сонетам особливу роль, розглядаючи їх важливим складником художнього світу своєї книги, в якій він прагнув зобразити себе й увесь світ: поета-пророка, Спасителя, носіїв зла та їхніх виразників, минуле й сучасне буття України, багатство духовного світу співвітчизників, розмаїття людських думок і почуттів.

У жанрі класичного сонета Іван Франко гармонійно поєднував традиції і новаторство, вносив нові елементи в його структуру. Отже, поет оновлював канонічну форму, органічно наповнюючи її багатим змістом: “У форми пута / Свобідна думка в них тремтить закута”. Франко на національному грунті зробив сонет карбованим, звучним, витонченим, відбиваючи індивідуальний світ людини і “поезію мислі”.

Ви вже знаєте, що доти до сонетної форми зверталися романтики Амвросій Метлинський, Левко Боровиковський, Маркіян Шашкевич, Микола Устиянович, Юрій Федькович. Проте саме під пером Франка ця складна, сувора форма засяяла новими гранями: наповнилась пластичністю і конкретністю образів, революційним пафосом, стала виразником протесту народу проти антигуманного світу і його надій на щасливе життя.

Міжпредметні паралелі. Як вам відомо з уроків зарубіжної літератури, є два жанрових різновиди сонетів: італійський, що складається з двох катренів і двох терцетів, та англійський (шекспірівський) – з трьох катренів і одного дистиха. Франко застосовував італійську форму сонета. Спираючись на європейську традицію сонета (Франческо Петрарка, Аліг’єрі Данте, Вільям Шекспір, Адам Міцкевич), Франко розширював його образний світ, оновлював суворий стиль, строгу завершеність форми. Під його пером цілісно й системно поєднались глибокий зміст, композиційно-архітектонічна, ритмічна витонченість, мовна та образна доцільність.

Свої погляди на завдання сонета в нову епоху поет висловив у поезіях “Сонети – се раби”, “Чого ти, хлопе, вбравсь у стрій лицарський”, “Колись в сонетах Данте і Петрарка”, “А рано, поки час виб’є п’ятий”, “Епілог”. Значеннєво рівнозначною й водночас опозиційною є теза: “Сонети – се раби / Сонети – се пани;/ Екстреми ся стрічають / Несмілі ще їх погляди, їх речі, / Бо свої сили ще раби не знають”. Ратуючи за оновлення традиційної форми, Франко вдається до піднесених почуттів, емоційних пристрастей, риторичних окликів, гіпербол й афористичної мови, а свої “хлопські”, тобто для простого народу, сонети уподібнює вольовим і мускулястим чоловічим пориванням, організованості й рішучості: “Простуйся! В ряд! / Хлоп в хлопа, плечі в плечі / Гнеть (вмить – М. Т.) стануть, свідомі одної мети, / Живії, грізнії, огромнії сонети…”.

Ліричне “Я” звертається до “Ти”, немов до себе: “Чого ти, хлопе, вбравсь у стрій лицарський, / Немов боїшся насміху і сварки? / Чого важкий свій молот каменярський / Міняєш на тонкий різець Петрарки? ” Це неначе голос “іншого”, можливо, поетового опонента, одначе ліричного героя “виказують” маркери “молот каменярський”, “валити панський гніт і царський”, що засвідчує співзвуччя голосу власне автора і ліричного героя. Ліричний герой уточнює свою позицію: “Ні, я не кинув каменярський молот, / Усе він в моїй, хоч слабкій, долоні. / Його не вирве насміх, ані колот. // І як невпинно він о камінь звонить, / Каміння грюк в душі мені лунає, / З душі ж луна та співом виринає”.

Міжпредметні паралелі. У добу романтизму в західноєвропейській поезії склалася традиція викладати теорію сонета в жанрі сонета. Два сонети про сонет написав німецький поет і критик Август Вільгельм Шлегель, в яких вперше у віршовій формі визначив сонетний канон – “чотирнадцять магічних рядків”. Французький поет Шарль Огюстен Сент-Бев у “Сонеті” простежив попередні важливі віхи розвитку жанру: “Сонета не плямуй, о критику лихий! / Він чарував колись великого Шекспіра, / Зітхнула тужно ним Петрарки ніжна ліра” (переклад Миколи Терещенка).

У цьому річищі традиції Франко виклав свою теорію сонета у вірші “Колись в сонетах Данте і Петрарка”, якому притаманна внутрішня діалогічність. Поет так само на обмеженому просторі чотирнадцятирядкової мініатюри оглядає стан розвитку сонета у світовому письменстві, внесок кожного свого попередника в сонетну форму, що дозволяє збагнути своєрідність мистецтва Франка, майстра малої, проте ємної поетичної форми. Данте, Петрарка, Шекспір оспівували красу і гармонію, витончена форма їхнього сонета нагадує різьблений келих, в який “свою любов, мов шум-вино, вливали”, – гнучкий метафоричний образ, класична ясність картини, за допомогою якої окреслюється світ сонетного мистецтва діячів епохи Відродження. Проте перед українськими митцями XIX століття стоять інші завдання: “Нам, хліборобам, що з мечем почати? / Прийдесь нову зробити перекову: / Патріотичний меч перекувати // На плуг – обліг будущини орати, / На серп, щоб жито жать, життя основу”. В цьому полягала незвичність франкового сонетного ліризму, новий жанровий тип сонетної форми, головною смисловою рисою якого була орієнтація на взаємопроникнення “особистого” і “загального”, коли людина і народ виступають як суб’єкт історії, її творець.


“Живі, грізні, огромнії сонети” (Іван Франко) – Іван Франко