Яків Головацький – Весна

ВЕСНА Вже сонінько пригріває, Теплий вітер подуває, І річеньки забриніли, Темні луги зашуміли; Заспівала в лісі птиця, Що рухнула вже травиця; І травиця-муравиця, І листочки на калині, І цвіточки по долині, – Радується вся твар божа, Що настала весна гожа!.. Галичанка люба, мила Городочок городила; Покопала, пограбала І грядочки оплескала; Богові ся помолила І святий хрест положила. “Галичанко, що ти дієш? В що дуфаєш і надієш?” – “Що я дію?.. Зерно сію, А на літо ся сподію, Пади зерно за зерночком, Ні купкою, ні рядочком На порхкую земленоньку, В щасливую годиноньку!” – “Галичанко, люба, мила, Щоби ти ся не вмилила! Та чи зійде, що посієш? Може, дармо робиш, сієш?” – “Я на бога ся надію, Що недармо роблю, сію: Зійде, зійде моя краса, Як на ставу густа ряса; Пов’яжеться парістками, Устелиться барвінками, На цілую долиноньку, На рідную родиноньку. Буде цвісти, процвітати І в листочки розвивати: Що цвітонько, то ягода – Моєй праці нагорода” – “Галичанко люба й мила, Коб надія не завела?.. Будуть тучі, гради, громи, Спека, смага, зливи, ломи: Нікому ти захистити, Ані в спразі закропити. Ой, пропадеш, моя роже, Краси й праці жаль ся боже!” – “Хоч нема заступить кому, Не боюся тучі, грому, Спеки, спраги ані лому. Буде дощик покрапляти, Моє листя ізрошати. Там на межі є липонька, Та заступить від сонінька; Своїм маєм мя прикриє, Студен вихор не завіє… Невеличке й моє зіллє – Як барвінок на весіллє, Як на ріднім гробі рута,

В дробен листок розвинута.

Кому ж оно вадить в полі? Не задерне, ані вколе, Вітрові ся к землі склонить, Тучі, бурі охоронить. Згине зерно на мій ниві Одно, друге у кропиві; Туча заб’є, сонце спарить: Предці, коли ми ся здарить, Хоть десяте, то посходить; Сотне зерно хоть доспіє, Мою працю нагородить. Хто працює, оре, сіє, Тот і плодів ся надіє!..”


Яків Головацький – Весна