ХІНІ, Шеймус Джастїн

(нар. 1939)

ХІНІ, Шеймус Джастїн (Heaney, Seamus Justin – нар. 13.04.1939, Кастлдавсон, графство Деррі, Північна Ірландія) – ірландський поет, лауреат Нобелівської премії 1995 р. “за ліричну красу й етичну глибину поезії, що відкриває перед нами дивовижне сьогодення і живу минувшину”.

Майбутній поет виріс на батьківській фермі, розташованій в глухій північно-ірландській провінції, і був найстаршим з-поміж дев’яти дітей у великій католицькій родині Патріка і Маргарет Хіні. Середню освіту юнак здобув у коледжі святого Колумбана в Деррі, а коли йому виповнилося 18 років, перебрався до Белфаста. Тут, у столиці Ольстера, Хіні закінчив Королівський університет (1961) і педагогічні курси при коледжі Святого Джозефа. Після завершення студій X. якийсь час вчителював у середній школі, потім працював у коледжі Св. Джозефа, а з 1966 р. почав викладати у Королівському університеті. Власне, саме в університетській періодиці й були опубліковані перші твори Хіні, який тоді, щоправда, вважав за краще друкуватися під промовистим псевдонімом Incertus (латиною це означає “невпевнений, нерішучий”). Варто також згадати, що в ті часи (1-а пол. 60-х pp. XX ст.) майбутній Нобелівський лауреат разом з Д. Махуном, М. Лонглі, Д. Сіммонзом та ін. брав участь у роботі поетичної студії (так званої “Групи”), якою керував Філіп Гобсбаум.

Перша книга Хіні – “Одинадцять віршів” (“Eleven Poems”) – побачила світ у 1965 р. Тоді ж Хіні щасливо одружився з Мері Девлін, з якою вони виховали двох синів і доньку. А наступного року 27-річний поет опублікував збірку “Смерть натураліста” (“Death of A Naturalist”, 1966), яка здобула добру пресу і була відзначена кількома літературними преміями. Дві наступні книги Хіні – “Двері в темряву”(“Door into the Dark”, 1969) та “Кінець зимівлі” (“Wintering Out”, 1972) – ще більше зміцнили його літературну репутацію.

У 1972 р. Хіні залишив роботу в Королівському університеті і переїхав із Белфаста, де вирували криваві сутички між католиками й протестантами, до Ірландії. Відтак протягом трьох наступних років Хіні жив у містечку Гленмор (графство Віклоу) і заробляв на життя журналістикою, співпрацюючи з кількома періодичними виданнями.

У 1976 р. поет із родиною переїхав до Дубліна і надалі успішно поєднував літературну діяльність із педагогічною: спочатку працював на батьківщині (у дублінському Керісфорт-коледжі), а після 1982 p., коли отримав запрошення прочитати курс лекцій у Гарвардському університеті (США), викладав у багатьох провідних англійських та американських університетах.

Загалом для поезії Хіні характерними є два провідні мотиви: смерті й землі. Землі – як основи і початку всього, як символу долі, у якому поєднуються руйнування і творення, вічний спокій і народження заново, самовтілення і саморозчинення. У своїй творчості Хіні одночасно намагався і вирішувати “прокляті” ірландські питання, і звільнитися від їхнього ярма, звертаючись до суті поезії, мови. Ще в 1969 р. він писав про “необхідність знайти таке силове поле, яке б могло вмістити загальнолюдську перспективу і водночас показати релігійний шал насильства”. Пам’ять поета – притулок історичної пам’яті; ця тема проходить через усі поетичні збірки Хіні, постійно поглиблюючись й органічно поєднуючись із темою насильства. Відтак загальна тональність багатьох віршів Хіні забарвлена “пам’яттю пролитої крові”, а ліричний герой його поезії нерідко почувається розгубленим перед багатоликим образом часу, перед жорстокістю постійного терору.

Зрештою, Хіні зумів узагальнити свій екзистенційний досвід у символіко-метафоричній формі – власні роздуми про природу насильства над людською особистістю поет проілюстрував історичними паралелями, що грунтувалися на матеріалах археологічних розкопок серед торф’яних боліт Ірландії та країн Північної Європи (у 1969 р. Хіні прочитав книгу “Болотяний народ”, написану археологом П. В. Глобом). Перший із так званих “болотних віршів” Хіні побачив світ у збірці “Двері в темряву”, а згодом цикл було продовжено у книгах “Північ” (“North”, 1975) та “Польові роботи” (“Field Work”, 1979). Між іншим, за збірку “Північ” Хіні отримав Форстерівську премію і чимало критиків вважають цю книгу найкращою у доробку поета, адже саме тут історія і міфологія стають для нього найяскравішим підтвердженням тези про універсальність насильства і страждання.

“Прокляті” ірландські (і не тільки) проблеми – автентична кельтська культура, що розчиняється в культурі, насадженій англосаксами; католицизм, який почувається доволі незручно, стикаючись з гіркою іронією сучасного інтелектуала; провінційна літературна традиція у її зіткненні з традицією континентальною, – все це стало предметом художнього осмислення в поемі Хіні “Острів покаяння”, що увійшла до однойменної збірки (“Station Island”, 1984). Згодом побачили світ книги “Ліхтар глоду” (“The Haw Lantern”, 1987) та “Бачення речей” (“Seeing Things”, 1991), у яких поет поринає у спогади про минуле, вступаючи в медитативний діалог із покійними батьками і розмірковуючи про трагічну скороминущість людської долі.

Відтак на межі 80-90-х pp. XX століття Хіні став не лише “найважливішим ірландським поетом від часів Єйтса” (так його ще у 70-х охарактеризував відомий американський поет Роберт Лоуелл), а й узагалі найпопулярнішим сучасним англомовним поетом. Тож Нобелівська премія, лауреатом якої Хіні став у 1995 p., була ще одним свідченням його високого літературного реноме.

Слід зауважити, що, серед іншого, в центрі уваги Хіні також постійно перебувають теми покликання поета, ролі поезії в соціумі, що страждає через порушення моральної та політичної рівноваги. Зокрема, в книзі “Урівноваження поезією” (“The Redress of Poetry”, 1995), до якої ввійшли лекції, прочитані Хіні в Оксфордському університеті, провідною є теза про здатність поезії відновлювати духовну рівновагу в протиборстві з усіма темними, антигуманними елементами світу. Про це Хіні нагадує і в своїй Нобелівській лекції, яку він назвав “До честі поезії” (“Crediting Poetry”): “Тільки поезія спроможна встановити такий стан речей, який однаково підкоряється і впливу зовнішнього світу, і внутрішнім законам поетичного єства”.

Хіні продовжує плідно працювати і в третьому тисячолітті: перекладена ним сучасною мовою пам’ятка англосаксонського середньовічного епосу “Беовульф” у 2000 році здобула премію Вітбреда і протягом кількох місяців перебувала в списках бестселерів Англії та США. А поетичну збірку Хіні “Електричне світло” (“Electric Light”, 2001) критика назвала “усвідомленим підбиттям підсумків видатного майстра, котрий розмірковує про витоки і про неминуче наближення фіналу свого життя і своєї творчості”.

Г. Безкоровайний


ХІНІ, Шеймус Джастїн