Віктор Забіла – Сорока

СОРОКА Сорока в дворі скрекоче, Гостей возвіщає; Ждала дівка козаченька, Котрого кохає. Ждала, ждала, виглядала, Миленький не їде, – Мабуть, тоді він вже буде, Як місяць ізійде. Зійшов місяць, вже й високо, Зіроньки блищали, – Виглядали карі очі Да й плакати стали. Гірше горя, гірше нудьги Того дожидаться, Хто на цілий вік поклявся, Щоб із ним кохаться. Місяць ясний закотився, І зірок немає; Не спить дівка, плаче, бідна, За милим скучає. Встала мати: \”Вставай, доню! Зовсім вже світає\”. А та, бідна, ще й не спала – Слізки утирає. \”Мамо, мамо, я не спала\”. – \”Що ж, доню, робила?\” – \”Всю ніченьку проплакала, За милим тужила\”. – \”Доню, доню, слухай мене, В тугу не вдавайся; Коли він тобі не вірний, То й не сподівайся. Без сороки, що скрекоче, Вірно як кохає, Прибіжить до тебе, доню, Бо він теж скучає\”. – \”Голубонько, моя мати, Серця не прив’яжеш! Так і б’ється, так і рветься, – Що робить, не знаєш\”.


Віктор Забіла – Сорока