Віктор Забіла – От і празника діждались

От і празника діждались, Веселяться люди! А мені, мабуть, ніколи Радощей не буде. Дивлюсь на все, як без очей, Бо щастя не маю; Я і в будень, я і в празник Нуджусь да скучаю. Минулося моє щастя! Не бачусь я з нею. Не бачуся з дівчиною, З милою моєю; Лучче б серце розлучили Моє із душею, Коли мені вже не можна Звать її своєю. Вона щастя моє в світі, Всі мені не милі; Її більше себе люблю, Люблю до могили. І в могилі, коли можна, То буду кохати; Дак там уже кінець всьому, Треба вічно спати. Жить мені остило вельми, Кинуть її тяжко; Для неї я тільки живу, Хоча і жить важко. Не бачивши, її бачу, Річ я її чую; Де б не був, що б не робив, За нею горюю. Серце, душа, розум, гадки За нею скучають, Плачуть мої карі очі, Бачити бажають. Не думкою, справді бачить, Речі слухать справді; Так якби мені хотілось, Як люблю по правді. Злая доля однімає У мене дівчину; Мене й мучить, мене й гонить Живого в могилу.


Віктор Забіла – От і празника діждались