Відлунювання

Відлунювання – віршова форма, здебільшого двовірш, другий, вкорочений рядок якого складається зі слова (рими), яке повторює ціле прикінцеве слово (або його частину) попереднього рядка, витворюючи нові смислові відтінки. В. відоме у фольклорі, а в поезію запроваджене в барокову добу завдяки Івану Величковському, в рукописній збірці якого “Млеко” (1691) є вірш “Ехо”:

– Что плачеши, Адаме? Земного ли края? – Рая. – Чому в онь не внійдени? Боїш ли ся брани? – Рани

Ця віршова форма не втратила інтересу і серед українських поетів пізнішіх часів (сатири “Сміливий чоловік” та “Ідеальний публіцист” В-Самійленка). В сьогоденній поезії В. зазнало певної модернізації, вилучилось із двовірша, будучи введеним в інші строфічні структури, зокрема в катрен, наповнюючи його додатковим смисловим навантаженням:

Ніч холодна і невблаганна. Погляд припнутий до вікна. Хочеш вимовити, кохана І ламаєш уста: хана… Почалася лиха ловитва, Але-знають рідню слова – Хочеш вимовити: молитва І зривається з уст: Литва…

(І. Римарук).

Незважаючи на фіксований мовними нормативами наголос у прикінцевих словах останніх рядків кожної строфи, закріплений римованим суголоссям, він здатен перекидатися на ту позицію, власне, на перший склад, як йому велить В., витворюючи подвійне значення, а відтак – полісемантичну ситуацію поетичного мовлення. В. називають ще еколалією (ісп. ecolalia).


Відлунювання