ВЕРЕШМАРТІ, Мігай

(1800 – 1855)

ВЕРЕШМАРТІ, Мігай (Vorosmarty, Miliary; 1.12.1800, Кагольнашнєк – 19.11.1855, Пешт) – угорський поет-романтик.

Верешмарті доводився сином збіднілого шляхтича. Незважаючи на бідність, а після смерті батька у 1811 р. і злидні, які обсіли численну сім’ю майбутнього поета, Верешмарті примудрився здобути освіту в Будапештському університеті.

У першому значному творі Верешмарті – епічній поемі про прихід стародавніх угорців на свою теперішню батьківщину “Втеча Залана” (“Zalan futasa”, 1825), після виходу друком якої він став відомим і навіть знаменитим, все – сюжет, дія, сама урочиста форма – ще цілком відповідали національно-героїчним ілюзіям. Описані дзвінким гекзаметром перемоги на полях боїв легендарного угорського вождя Арпада закликали до мужніх дій. Слова поета про дітей його власного “немічного віку” звучали патріотичним докором, пробуджуючи антигабсбурзькі почуття. Водночас певна схематичність постаті Арпада, наділеного лише умовними чеснотами героїко-романтичного арсеналу, і більш жваві, ліричні образи розлучених закоханих, елегійно відтінений мотив недосяжного щастя, свідчили про визрівання конфлікту поміж абстрактним ідеалом національного добра і ліричною мрією про реальне щастя особистості.

Це підтверджують і подальші поеми Верешмарті, як фантастичні (“Казкова долина”, “Південний острів”, обидві – 1826), так і похмуро-романтичні (“Руїни”, 1830; “Два сусідні замки”, 1931). У перших – гірке почуття недосяжності ідеалу, несумісності з життям справжньої краси (і водночас – потяг до неї, її пошуки) спонукають поета до втечі в химерний казковий світ. Удвох останніх відчувається розчарування у ходульній національно-романтичній патетиці.

Наприкінці 20-х – поч. 30-х pp. Верешмарті створив цілий ряд віршів пісенно-баладного жанру. Багато з них – справжні перлини угорської поезії. До них приєднуються дві романтичні балади: “Бечкерекі” (1830) – про сміливого розбійника та молодецького серцеїда і “Прекрасна Ілонка” (“Szep Ilonka”, 1833) – психологічна виразна розповідь про кохання без взаємності простої дівчини до короля Матяша. За тематикою, світовідчуттям, образною системою всі вони так чи інакше пов’язані, з одного боку, з трагічними поемами, а з іншого – з більш оптимістичними мотивами фантастичної драми-казки “Чонгор і Тюнде” (“Csongor es Tiinde”, 1830), одного з найвидатніших творів Верешмарті і всього угорського романтизму.

“Чонгор і Тюнде” – казка з глибоким філософським підтекстом, де сконденсувалися набуті фольклором народний досвід, віковічна мудрість. Самі образи драми-казки – творче переосмислення народнопоетичних переказів і повір’їв (чарівна яблуня, яку посадила кохана дівчина; країна фей, царство зорі; уособлення сил зла – відьма та чортенята, які намагаються розладнати щастя закоханих), а літературним джерелом для драми став твір Альберта Гергеї “Аргіруш, королівський син” (XVI ст.), створений також за народними мотивами. На нього спирається сюжетна ситуація “Чонгора і Тюнде”: юнак із чистим і відважним серцем, Чонгор, вирушає шукати щастя, уособленням якого є кохана фея – Тюнде. Філософський зміст казки в тому, що романтичні герої, шукаючи щастя, добро, красу, покидають небо заради землі, хоча на ній немає ні безсмертя, ні ідеальної досконалості і все тут проминуще. Не випадково у драмі-казці Верешмарті одну пару закоханих – Чонгора і Тюнде, які витають у захмарних далях ідеальних помислів і почуттів, супроводжує інша: їхні слуги, Балга й Ілма, наділені комедійно-побутовими рисами. Це селянське подружжя допомагає закоханим знайти правильний шлях, завдяки чому мрія та реальність у драмі хай казково-умовно, але все ж гармонійно врівноважується. Не стаючи безтілесною, але й не розчиняючись у грубому егоїзмі, красі виступає в образі самовідданого, вивищеного і все ж таки реального земного кохання, яке долає перешкоди і торжествує над відьомськими підступами, злом і хаосом.

У цьому високому гуманізмі – справжня народність драми-казки Верешмарті. Народний її зміст розкривається і в протиставленні Чонгора символічним образам Гендляра, Володаря та Мудреця: його великого кохання – корисливості, владолюбству і гаданій, скептичній, агностичній ученості. Заперечуючи корисливість, песимістичні премудрощі, поет твердив, що щастя – у служінні живому життю, у вірі в краще призначення людини.

Угорський романтизм у творчості Верешмарті 30-40-х pp. став набувати діяльно-гуманістичної спрямованості. Саме тоді створені і найкращі твори патріотичної лірики. Одні з них звеличували боротьбу задля слави вітчизни, волю до перемоги (“Угорський герб”, 1832). Непохитність оспівує і знаменитий “Заклик” (1836) з його жорсткою дилемою: “Тут жити чи померти”. “Заклик”. поетична клятва у відданості свободі, став справжньою патріотичною піснею. Патріотичний заклик працювати звучить і пізніше (“Любов до вітчизни”, “Пророцтво”, 1847). Інші вірші – швидше сатиричні, звинувачувальні (“До нудьги”, 1841; “Доля й мадяр”, 1845). У них поет викриває закостенілість відсталої частини дворянства, розумовий і суспільний застій.

Водночас у патріотичній ліриці Верешмарті наявна і трагічна тема. Вона прослідковується, наприклад, у “Бездомному” (1835). Романтичний образ бездомного мандрівця-вигнанця виражав і скруху громадянина, і трагедію угорського національно-визвольного руху. Не менш трагічний і оригінальний поетичний образ “живої статуї” (однойменний вірш 1841 p.), який передає біль і муку Польщі, яка втратила незалежність.

40-і pp., бурхливий переддень революції, – час розквіту філософсько-політичної лірики Верешмарті, а також його драматургії. Розширюються духовні горизонти поета. Роздуми над історією підводять його до висновку: задля блага людства необхідно дати “щастя більшості”. Змальовуючи картину щасливого майбутнього, у вірші “До Гутенбергового альбома” (1840), він, зокрема, стверджує, що справжнього тріумфу книгодрукування досягне тоді, коли

…на раду зберуться народи землі

Звідусюди,

Злине переклик гучний,

Неба штурмуючи вись;

Слово одне, громогласне,

З гомону вирветься: “Правда!”

Ждана із давніх-давен,

Вісниця зійде з небес.

(Пер. Ю. Шкробинця)

У центральному ж творі філософсько-медитативного жанру (“Роздуми в бібліотеці”, 1844) Верешмарті розвиває пошуки просвітників і вірить у майбутнє людства.

Верешмарті з розумінням поставився до ідеї заснувати угорський Національний театр, навіть написав урочистий пролог до його відкриття (1837), а на сторінках “Аурори” захищав В. Гюго та французьку романтичну драму. Крім того, він популяризував В. Шекспіра: писав про нього, перекладав його п’єси, допомагав акторам у сценічному тлумаченні образів. У найкращій своїй драмі “Ціллея та Хуняді” (1844) Верешмарті змалював своєрідні характери, із їхнього зіткнення висновуючи передову тенденцію історії (у даному випадку – відсіч османським завойовникам і боротьба за централізовану державну владу). Її поборник у драмі – мужній і чесний Ласло Хуняді (згодом знаменитий полководець). Є в драмі і жвавий народний фон дії. Ласло Хуняді, його прибічники, народ – сили, які перемагають партикуляристів-феодалів – невеликого розуму, але лютого Гішкра, організатора змови проти Хуняді – Ціллеї, цинічного і розумного інтригана.

Високого етичного смислу надає драмі ідея неминучого торжества морального та політичного ідеалу. Її виражає, зокрема, співець на бенкеті в короля Ласло. Він співає про те, що навкруги обман і зрада, віроломний кинджал і брехня, але чесна людина повинна боротися, щоб на руїнах творити нове.

Верешмарті щиро привітав перше значне завоювання угорської революції 1848 р. – скасування цензури (вірш “Вільна преса”). Поет був депутатом Національного парламенту, а в критичний 1849 р. став членом верховного суду угорської республіки. Після поразки революції, що спричинила душевну драму поета, Верешмарті деякий час перебував у вигнанні. У 1854 р. він написав останній свій твір-поезію “Старий циган” (“A ven cigany”), в якому з великою художньою силою виразив увесь біль свого серця, горе людини-патріота, якій довелося пережити крах мрії всього життя та приниження нації.

Помер Верешмарті у Пешті в 1855 р., день його похорону став днем національного трауру.

Українською мовою окремі вірші Верешмарті переклали П. Грабовський і Ю. Шкробинець.

За О. Россіяновим


ВЕРЕШМАРТІ, Мігай