Василь Стус – Сто плах перейди, серцеокий

Сто плах перейди, серцеокий, сто плах, сто багать, сто голгоф, а все оступають мороки і все твій поріг зависокий, бо світ розмінявся на кроки причаєних надкатастроф. Бо що застарі наші болі над цей невидимий стобіль? Всі вітри зійшлися у полі і владять тобою поволі і грають тобі на басолі страшний козачок божевіль. Зростає твій крик кострубатий кущами знімілих морок, поділено світ на квадрати, і в душу вгризаються грати, і гнів твій, твій біль пелехатий подимний збирає оброк. До хащі озвалася хаща, біда гомонить до біди, вітчизно, ти вже розпропаща, куди ж ти проклала і нащо свої ошалілі сліди? Заклечано землю дротами, планету дроти оплели, і долю козачу постами, неначе козу, провели. Сто днів душогубцями висять, таж ось твій кондак і тропар. Уже божеволіє місяць між ультрамаринових хмар. Я поглядом зизим шукаю в безодні зорю золоту. Кричу, її зву, накликаю, а як не знайду – то зблукаю і власні сліди замету. З високої тверді явися, в земному бездонні – ярій. По людях, бідо, не по лісі – дорога твоїх веремій. Ряхтить у вогнях телевежа, рубінові набризки лих, за власні заходити межі ти зможеш, мій любий, як зміг? Коли розступаються гони – то ти через прірву ступай. І де ви поділись, полони, і де він подівся, той край?


Василь Стус – Сто плах перейди, серцеокий