Василь Симоненко – Дума про щастя

ДУМА ПРО ЩАСТЯ Увійшла вайлувате в сіни, з хати віє нудьга й самота. У руках засміявся віник – спритно валянки обміта. Тупотить об долівку ногами і мороз вибива з рукавиць. З нею в хату ввірвався гамір, ошалілий сміх сніговиць. Мов воскресли принишклі діти – тупіт, лемент, вищання й писк. Місяць хоче, мабуть, погрітись – суне в шибку свій блідий диск. Заглядає, цікавий, у миску: що ви з’їли таке смішне, що од вашого реготу й писку тягне в хату із неба мене? Хлюпа щастя дзвінкою хвилею, ніби тут вікувало воно – не життя тобі, а ідилія, як в поганих книжках чи в кіно. Де фотографи? Де поети? Нуте, хлопці, сюди скоріш! Можна знімок утнуть до газети і жахливо веселий вірш. Це ж так показна ситуація – гарна мати і троє дітей, це ж чудова яка ілюстрація для підтвердження наших ідей. Застрибають веселі цифри у грунтовно важких статтях, та не встане з словесних вихрів многотрудне її життя. Ви мовчанкою соромливою постараєтесь обминуть, що в доярки цієї щасливої руки й ноги вночі гудуть. І чи прийде під ваші кашкети блискавицею думка дзвінка: в космос крешуть ота не ракети, але пружні цівки молока. А для неї це зовсім не диво, бо збагнула давно таке: справді, зараз вона щаслива, тільки ж щастя яке важке!.. І тому ця Марія чи Настя будить дзвоном дійниці село, щоб поменше важкого щастя на Радянській землі було.



Василь Симоненко – Дума про щастя