Василь Герасим’юк – Старий завіт

СТАРИЙ ЗАВІТ Володимиру Забаштанському Мій тато у тифозному бараці читав Старий Завіт. А поруч труп лежав. Іще вчорашній. Наче зруб, зіяв барак. Не винесли і вранці, і тато книгу між собою й ним поклав. Заплющив очі і розплющив. Бо вимовить не міг. А зір подужчав. Здіймавсь барак, мов полонинський дим. Ще мертво спали і живі. Тому почув мій тато кроки. Руку потай поклав на книгу. І побачив постать в бараці – наближалась у диму, нагадуючи здалеку Чугайстра: звисала вовна з нього, борода, як вовна, сива, лісова хода, а поглядом барак, мов дебрю, – наскрізь. Перехрестився тато – той не зник. І вдруге, втретє, але той не здимів: вистукував копитами своїми, немовби він зайшов у пастівник. В літа пастуші тато мій не раз його стрічав у світанковій мряці, та вперше у тифозному бараці цей добрий дух, як смертний страх, потряс. Ніхто й не ворухнувся. Мов не сплять, а вимерли усі, як дід, що поряд. Про що ці люди думають, говорять, виходячи з бараків, як з багать?.. Не вимовити слова. Мертвий крик підкрався збоку, душить по-злодійськи… Все вище дим, все вище полонинський! І плаче полонинський чоловік в тифозному бараці. Кличе він… Вона жива. Вона жива ще, мати. В якій би книзі смерть свою сховати? Хто хвойний дим підніме із колін? А-а-а, добрий дух? Ти вовною трясеш, копитами вистукуєш в бараці. Ти ще закрутиш у своєму танці, але на цвинтар ти не віднесеш, бо яма там на всіх одна. Вона чекає нас. Вона щороку глибша. Скликає полонських духів тиша з бараків наших. Теж – на всіх одна. Вони приходять, коли мертво ми спимо. І КНИГА захищає ложе. І добрі, й злі. Ніхто з них не поможе, коли вже нам несила буть людьми. Вони приходять у вечірній млі, вони приходять у ранковій мряці. Мій тато у тифозному бараці побачив їхні ратиці в золі. … Мій присмерковий полонинський дим. Кого він в піднебессі не вколише! Мій тато вчасно розминувся з ним в ранковій тиші. Стало ще тихіше.



Василь Герасим’юк – Старий завіт