У яких суспільно-політичних умовах виникла полемічна література і якими найвідомішими постатями вона була представлена?

Після розриву християнських церков почалася полеміка “греків з римлянами”, тобто православних з католиками. B Україні особливої гостроти вона набула в середині XVI ст. на тих землях, що перебували у складі Польсько-Литовської держави (передусім галицьких і волинських). Українська православна церква в той час переживала освітній і духовний занепад. Найголовнішою причиною цього було те, що вона, перебуваючи у складі Польсько-Литовської держави, залишалася, по суті, без її підтримки в умовах римо-католицького церковного і культурного панування. Отже, послаблювалося і культурне життя, яке було тісно пов’язане з життям церковним. Слід зазначити також, що царгородські патріархи поводилися нетактовно з українськими церковними владиками, грубо втручаючись у місцеві відносини, вдаючись навіть до погроз і кар. Все це призводило до занепаду української православної церкви, породжувало сумніви в окремих представників духовенства щодо її перспектив.

Католицька церква й культура перебували під опікою держави. Державною мовою була мова латинська, нею послуговувалися в богослужінні, шкільництві, письменстві, державних установах. Латинська мова полегшувала дорогу до європейської культури і європейських університетів, які на той час були латиномовними.

Польська держава і католицька церква в цих умовах почали свій наступ на православний світ. Вони прищеплювали католикам зверхнє, зневажливе ставлення до православних віруючих, твердячи про вищість католицької віри, культури, моральних норм. І одним із елементів такого наступу, одним із засобів боротьби за утвердження своїх позицій на українських землях було слово.

Величезного поширення набуває проповідницька діяльність представників католицизму, зокрема ордену єзуїтів-місіонерів католицької церкви і віри. У проповідях, диспутах, релігійно-літературних трактатах вони проповідують думку про відсутність у православній церкві дисципліни. про неуцтво й деморалізацію духовенства, тобто про занепад православ’я. Все це вони пояснюють наслідками “грецької схизми”, відходом від католицизму.

Найвпливовішими з-поміж єзуїтсько-католицьких проповідників були Петро Скарга і Бенедикт Гербест. Перший обрав тон співчуття, жалю до русинів-українців, які нібито, як люди наївні, простодушні, були заведені лукавими греками у безвихідь. Адже, на його думку, ні культури, ні освіти на “некультурній слов’янській мові” бути не може, бо “тільки дві є мови, котрими розповсюджена і закріплена по всім світі віра свята, і без них ніхто не може опанувати ніякої науки, а особливо духовної,- мова грецька і латинська. Тільки в тих двох мовах держиться вся наука”, а перекласти її “на інші мови не можна добре”. Отже, єдиний вихід для православних – “покора перед латинством” і навернення до католицького костьолу.

Бенедикт Гербест обрав тон зверхності, погорди, не ховаючись за фальшивим співчуттям чи переживанням. З почуттям вищості говорить він про православних українців як пропащу суспільність у своїй польськомовній книзі “Висновки віри римської церкви”. І хоч ці та подібні

Закиди були несправедливі, але деякі зауваження польсько-католицьких місіонерів мали таки зерно правди і спонукали до роздумів, а то й до хитань між православ’ям і католицизмом не одного представника українського духовенства. І, як правило, людей мислячих, інтелігентних, тих,

Хто мав відповідну освітню і культурну базу для того, щоб думати, зіставляти й робити висновки, а не бездумно поклонятися нав’язуваним постулатам. Це були ті представники вищого духовенства, що походили з впливових українських родин, на яких, за словами М. Грушевського,

“спочивали останки сили й значення українського елементу і ті культурні парості, яких так треба було українській народності”.

Наступ католицизму на українських землях активізував громадянську свідомість частини православного духовенства й освіченого українства. Вони об’єднуються, щоб протистояти католицькій експансії. Однією з форм цього об’єднання були братства – церковно-освітні організації Братства відкривали школи, провадили просвітницьку роботу, спрямовану на захист і збереження православної церкви й української культури. Особливої гостроти полеміка православних з католиками набула під час підготовки і проголошення берестейської унії 1596 року.

Втративши віру в перспективу православної церкви, деякі українсько-білоруські церковні владики вирішили перейти під зверхність римського папи, тобто вдатися до унії (об’єднання, спілки). То була змова, бо віруючий загал про це не знав і своєї згоди не давав. 1595 року депу-тати від православних передали папі текст унії і своє прохання зберегти в новій уніатській церкві православні обряди і гарантувати їй пільги та права. Через рік у Бересті собор церковних владик узаконив цей текст, проголосивши унію. Паралельно із собором церковних владик, погодженим з римським папою, відбувся собор депутатів від константинопольського патріарха, а також представників суспільності, обурених змовою. Проте владики до загальної думки патріаршого собору не прислухались, і унія, як ми вже зазначили, була проголошена. Позиція і одних, і других стала предметом обговорення у полемічній літературі.

П. Скарга як один із ідейних натхенників унії видав книгу, в якій відстоював правомірність уніатського собору, мотивуючи це тим, що важливі справи можуть вирішувати лише владики, а “люди мирські”, тобто представники не тільки духовенства, а й суспільності, не мають права голосу у справах віри. На його думку, уніатський собор для православних був спасінням, бо відкрив для них дорогу до просвіти і культури. Щоправда, уніатський проповідник і письменник-полеміст так і не пояснив, чи мали право владики, перебуваючи під зверхністю патріарха, перейти без його згоди під владу римського папи.

На захист унії став також Іпатій Потій, видавши анонімний трактат “Оборона згоди з латинським костелом і вірою”.

Зрозуміло, що православні письменники об’єднали свої зусилля у боротьбі проти ідеологів уніатства, висвітлюючи слабкі сторони їх аргументів і захищаючи свої інтереси. В останніх роках XVI і особливо в першій половині XVII ст. з’являються послання, трактати, діалоги – полемічні жанри, авторами яких були Герасим Смотрицький, Стефан Зизаній, Христофор Філалет, Іван Вишенський. Так, С. Зизаній в одній із своїх полемічних книг засуджує і сваволю католиків на чужих землях, і тих українських церковних владик, які в унію “кг’валтом всіх за собою” тягнуть. Полеміст, що сховався за вигади ним ім’ям X. Філалета, захищаючи “віру старожитнє гречеську”, як Г І. Вишенський, таврує словом зрадників старої батьківської віри найперше за те, що вони мали на меті не духовні, а матеріальні вигоди. Образ зневаженої, гнаної матері-церкви, яка, по суті, ототожнюється з образом рідної сторони, стає провідним у письменник-полемістів кінця XVI – першої половини XVII ст.

Полемічна, чи релігійно-публіцистична література, поставши з протистояння православних з католиками уніатами, була літературою гостровикривальною. Вона оголила такий болючий нерв, як глибоке провалля в інтересах церковних владик (до якої б ієрархії вони не належали) і народу. Богословських, теологічних аргументів на захист однієї чи іншої сторони було недостатньо, та й така аргументація була безперспективною, що й обумовило вичерпаність полемічної прози вже в першій чверті XVII ст. Художніх ідей, які 6 стимулювали пошук нових шляхів для збереження єдності нації і її духовного зростання, полемічна проза, по суті, так і не дала. Проте окремі її представники, зокрема Г. Смотрицький та І. Вишенський, сприяли утвердженню в літературі нових ідей, жанрів, виражальних засобів.


У яких суспільно-політичних умовах виникла полемічна література і якими найвідомішими постатями вона була представлена?