Тютюнник – Оповідання “Кленовий пагін” (скорочено)

Під хатою, на широкій старовинній призьбі, пообтиканій трухлими кілочками, сидить дід Христоня. Звуть його Савка. Але то тільки старі знають, що він Савка. А молоді – ні. Молоді кажуть: “Он сидить Христоня”. Сидить у затишку, з того боку, де кленок росте. Вірніш, не росте, а стримить із землі, бо він уже давно всох. І кора на стовбурі облупилась. Тільки один пагінець унизу остався живий, та й той листя губить – осінь почув.

На призьбі грається сонце, лащиться до діда тремтливими тінями од гілля. Не гаряче і не холодне. Затишне. І жовте, наче проціджене крізь осінній лист. З-під стріхи, що ледве не торкається дідової голови, виходять назовні різьблені сволоки – “коні”, теж трухлі, побиті шашіллю, наче дробом; блищить павутина – стара, цупка, така, що вже й вітер не порве, хіба, мо’, горобець крильцем зачепить. Тоді павутина бринькне і опустить додолу дві блискучі цівки.

Христоня сивий як лунь. Лице, шия і навіть губи – білі, аж світяться неміччю. Руки теж білі. Лежать на ціпку одна на одній, мов дві пелюсточки. Тільки ніс у Савки не білий, а в чорному ряботинні, наче в нього шевських гвіздочків понабивано – вугрики вийшли.

Христоня зовсім самотній. У нього ніколи не було дітей. Жінки були – старі люди це точно пам’ятають. А дітей – “не послав Бог”. На зиму дідові дають з колгоспу пшона, олії, борошна, а сільські баби по черзі варять йому їсти, садять, полють, вибирають картоплю на грядках і зсипають її на зиму в хаті, під полом.

Отак він і живе. Взимку вигріваються на печі, в тепло – біля хати.

А якось одного рану, коли Христоня, як завжди, сидів, куняючи, на призьбі, мимо нього йшло до школи хлоп’я. Йшло, йшло, порівнялося з дідовою хатою і зупинилося. Човги-човги черевичком об пилюгу:

– Здрастуйте, діду…

В Савчиних вухах, заснованих сивим волоссям, було тихо, а як

Хлопчик обізвався – зашаруділо щось, наче вода.

– Що? – сказав він.

– Здрастуйте! – вже гукнуло хлоп’я.

– А…- Христоня поворухнув ціпком. Хотів і бровами – так не

Вийшло. Тільки поморщився.

– Чий ти є? – спитав.

А хлоп’я знову ботинком – човги-човги. Підшморгнуло носом. Очі

Віями прикрило – під ноги собі дивиться.

– Нічий…

– Ха!

– Патронацький я…

– Оно! А батько ж де – на службі? Хлоп’я посміхнулося.

– Патронацький, кажу!

– Байстрюк, значить? Христоня довго сидів мовчки, опустивши голову, бо шия зболіла

Держати її прямо. А коли знову випростався, то побачив, що хлопчик стоїть, як і раніше.

– Ану, йди сюди,- покликав і навіть пальцем поманив.

– Чого? – спитало хлоп’я.

– Іди, брат, поцілуй діда в ніс – дам копійку… Хлопчик зразу був посміхнувся, потім насурмився, брівчата на очі

Напустив і позадкував на інший бік вулички. Коли Христоня вдруге підвів голову, його вже не було.

– Хе, суч-чий син, барбос,- ніжно прошамкав старий і ще трохи

Посидів, гадаючи, мабуть, що хлопчик ось-ось повернеться. Потім

Йому стало холодно, і він помалу, ледь пересуваючи ноги, почовгав до

Хати. Довгенько сидів на прогнутій лаві, у темному покутку, а як

Смеркло, поліз на піч і вже там сказав: “Байстрюк, значить. Бач як…”

Другого дня Христоня знову сидів на призьбі і ні на кого, як і раніше, не звертав уваги. Сидів осінь і літо, і друге і третє… Ходили мимо нього люди, бігали діти, але не зупинилися напроти і не човгали черевичками – гралися собі осторонь, та її годі.

А котроїсь зими, на Різдво – старі люди точно знають, коли воно буває – прийшло до Христоні якесь хлоп’я поколядувати. Ніколи ніхто не ходив, а то пришило. Може, люди направили, а мо’, з інтересу. Хтозна. Але прийшло. Протоптало намет під глухою стіною, з того боку, де віконце на піч умазане. Віконце низько: одне те, що хата сіла, а то ще й снігу понамітало аж під стріху. Ото ж доп’ялося, постукало пальчиком раз і вдруге:

– Чи колядувать? – загукало веселенько і вткнулося носом у

Шибку.

Христоня довго обертався на печі і стогнав, доки опинився лицем до віконця, і теж уткнувся носом у скло.

– А чий ти будеш? – спитав.

– Василів!

– А…- зобиджено пробелькотав Савка і хотів уже повернутися на влежане місце, однак через деякий час знову спитав:

– А той – де?

– Який, діду? – не зрозумів хлопчик.

– Патронацький… Ходив отут. Колядник аж рота роззявив.

– Який це? Може, Ілько-патронацький? Христоня понишпорив рукою по комині і дістав звідти два

Новеньких гривеники царської чеканки.

– Якщо встрінеш, скажи йому, хай приходить. Осьо дам…-

Показав у віконце гривеники.

Колядник засміявся.

– Ілька давно немає, діду! Він в армії служить…

Христоня затіпався од кашлю, гривеники поплигали з долоні на

Черінь і задзеленчали.

– Так як мені – колядувати чи не треба? – гукало знадвору.

– Нічого давать! – сердито одказав Савка і почав обертатися так, щоб знову потрапити на влежану місцину.

Колядувати більше ніхто не приходив. Ні в ту зиму, ні надалі…

…Бігають вуличкою діти, ховаються попідтинню – в жмурка грають. Тіні довшають та й довшають, наче кажуть людям: скоро ми станемо ніччю.

От уже й сонце навзаходи. Шибки в дідовій хаті зайнялися червоним. Вечір спускається – під стріху до сивої Христониної голови. А він сидить.

З кленового пагона зірвався широкий жовтий лист. Покружляв, покружляв кругом стовбура і поклався Христоні на плече. Але старий не бачить його. Він уже майже нічого по бачить перед собою, крім сонця…

В “конях”, під стріхою, лущить шашіль, сіє на холодну призьбу пахучу дубову тирсу, посипає дідові сивину.

Все забув Христоня і царів, і службу в уланському полку під Краковом, і жінок своїх – старі люди кажуть, що в нього вони точно були, – а хлопчика, Ілька-патропацького – ні. Не забув.

Бо чого б же він ото сидів надворі восени, як призьба вже зовсім холодна, а над головою, в павутині, щось посвистує, немов узимку, а сонце вже не зігріває білих немічних рук, поскладаних на ціпок, як дві пелюсточки…



Тютюнник – Оповідання “Кленовий пагін” (скорочено)