Сторінки історії у творах українських прозаїків. Наталена Королева. “Легенди старокиївські”

УРОК 64

Тема. ПЧ № 4. Сторінки історії у творах українських прозаїків. Наталена Королева. “Легенди старокиївські”. Мета: ознайомити учнів з життєвим і творчим шляхом Наталени Королевої, з її “Легендами старокиївськими”; розвивати аналітичне та асоціативне мислення, комунікативні здібності; виховувати бажання “тримати зв’язок з минулим”.

Обладнання: портрет Наталени Королевої; виставка її творів, ілюстрації до легенд “Михайлик”, “Шинкарівна, “Перунове прокляття”, “На Ярославовому дворі”; “Повість минулих літ”, “Історія України”, збірка Олександра Олеся “Княжа Україна”.

Хід уроку

І. Мотивація навчальної діяльності.

1. З’ясування емоційної готовності учнів до уроку (“Графічне позначення”).

2. Актуалізація суб’єктивного досвіду учнів:

– Чи зустрічали ви в українській літературі письменника з прізвищем Королів? Які його твори ви пам’ятаєте?

(Василь Королів-Старий. “Потерчата”, “Хуха-Моховинка”.)

– Чому В. Королів-Старий майже чверть століття перебував за межами України?

(Після окупації російськими більшовиками Української Народної Республіки письменник виїжджає до Чехословаччини, де викладає в Українській сільськогосподарській академії в Подебрадах і одночасно займається літературною творчістю.)

– Що, на вашу думку, пов’язує двох письменників: Наталену Королеву та Василя Королева-Старого?

(Доля. Наталена Королева – дружина Василя Короліва-Старого. Вони обоє завершили свій життєвий і творчий шлях у м. Мельник (Чехія.)

II. Повідомлення теми та очікуваних результатів уроку.

1. Слово вчителя про Наталену Королеву.

(Матеріал для розповіді.

“Життя письменниці, може, комусь нагадає фантастично-пригодницьку арабську казку, але насправді воно було тяжким і тривожним, суголосним тим історичним і суспільним катаклізмам, свідком та учасником яких вона була.

Наталена Королева народилася 3 березня 1888 р. в селі Сан-Педро де Карденья біля м. Бургос у Північній Іспанії. Повне її ім’я за старовинним іспанським звичаєм: Кармен-Альфонса-Фернанда-Естрелья-Наталена. Мати майбутньої письменниці – Марія Клар де Кастор Лачерда Медіна-селі – померла при пологах. Вона походила із старовинного іспанського роду Лачерда. Батько Наталени – польський граф Адріан-Юрій Дунін-Борковський – займався археологією, жив переважно у Франції. Родовий маєток його матері Теофілі з литовського роду Домонтовичів знаходився у с. Великі Борки на Волині. Батько А.-Ю. Дуніна-Борковського Адам Дунін-Борковський загинув під час польського повстання 1863 p., а його майно було конфісковане царським урядом. Наталену одразу після народження взяла до себе бабуся Теофіля, у якої вона жила п’ять років. Після смерті бабусі дівчинку забрав до Іспанії материн брат Еугеніо, старшина королівської гвардії, згодом католицький священик. Там нею опікувалася також тітка Інеса. Наталену віддали на виховання в монастир Нотр-Дам де Сіон у французьких Піренеях, де вона пробула майже дванадцять років. Пізніше Н. Королева з великим пієтетом згадувала монастир Нотр-Дам, де формувалась як особистість, вчилася добра, милосердя, самопожертви. Студіювала мови, філософію, історію, археологію, медицину, музику, співи. Часто вона бувала у своїх іспанських родичів. Вчилася їздити на конях, фехтувати, стріляти. Тим часом батько одружився вдруге з Людмилою Лось, що походила зі знатного чеського роду і мала маєток в містечку Красне біля Львова. Оселилися в Києві, і мачуха забажала, щоб її падчерка продовжувала тут навчання. Восени 1904 року сімнадцятирічна Наталена приїздить до Києва.

На цей час вона вже знала іспанську, французьку, латинську, італійську, арабську мови, з дитинства трохи пам’ятала українську й польську. В сім’ї розмовною була французька. Освоївши російську мову, дівчина вступила до київського Інституту шляхетних дівчат, який закінчила через два роки.

Програма не була особливо обтяжливою. Насамперед тут мали навчити “манір”, “доброї поведінки” та “мистецтва обертатися в товаристві собі рівних”. Все інше було другорядним. Пізніше, у повісті “Без коріння”, письменниця так охарактеризувала життя у цьому інституті: “Одноманітне інститутське життя, таке ж далеке їй (героїні твору) і чуже, як і першого дня, коли вона опинилася поміж цими сливе дорослими дівчатами, які мали або так часто попадали в психіку дітей, що були примушені нудитись у хаті у дощовий день”. Наталена стала свідком справжньої війни між вихованками й вихователями, спостерігала, як “класні дами” ненавиділи й переслідували своїх учениць. Уже на схилі віку, у 1962 р., в одному з листів письменниця згадувала про те, “як колись жилося в Києві, як за ті часи виховували дівчат, як поводились “маючі владу”, і доходила невтішного висновку: “На думку мою – були то кошмарні часи й звичаї, яких ані навмисне не вигадаєш!” Та не зважаючи ні на що, молода Н. Королева вийшла чистою й не озлобленою з цього закладу. Мачуха не сприйняла її, не хотіла та й не могла побачити в ній особистості, що має свої життєві принципи. їй готували вторований шлях для дівчат її стану – вигідне одруження і спокійне існування. Батьки підшукали й нареченого – бравого гусара російської армії. Наталена й чути не хотіла про одруження і поїхала здобувати вищу освіту. Спочатку вчилася в Петербурзі, закінчила тут археологічний інститут, одержала ступінь доктора археології за праці з литовської старовини, потім зайнялася єгиптологією і водночас вчилася в Петербурзькій мистецькій академії, після закінчення якої одержала диплом “вільного художника”, мала свої художні виставки в Петербурзі і Варшаві. Контакти з батьком і мачухою не налагоджувались, бо вони наполягали на її одруженні з нелюбом. Тоді Наталена йде на нечуваний у шляхетському роду вчинок – вступає до французького Михайлівського театру в Петербурзі, а згодом укладає контракт з паризьким “Theatre Gymnase”, що гастролював тоді в столиці. Незважаючи на успіх на сцені, театральна кар’єра Наталени не вдалася через слабке здоров’я. Вона залишає театр, лікується на Закавказзі, а потім виїжджає в Західну Європу, де продовжує лікування, займається улюбленою справою – мистецтвом і археологією. Ці роки були чи не найкращими в її сповненому тривог житті. Вона побувала в Іспанії, Франції, Італії, країнах Близького Сходу, знову виступила в оперних театрах Парижа і Венеції (співала партію Кармен в опері Ж. Бізе), взяла участь в археологічних розкопках Помпей і в Єгипті, з 1909 р. почала систематично виступати з художніми творами і науковими статтями у французьких літературних і наукових журналах.

Перша світова війна застає Н. Королеву в Києві: вона приїхала до хворого батька, який невдовзі й помер. Тут за нею було встановлено поліційний нагляд, на квартирі вчинено обшук. Не маючи змоги виїхати (кордони були закрито), вона (через товариство Червоного Хреста) стає сестрою милосердя в російській армії. Майже три роки пробула Наталена на війні, одержала солдатський хрест “За храбрость”, три поранення, тиф і кілька запалень легенів. Пізніше письменниця згадувала, що хрест “За храбрость” їй дали тільки за те, що під час ворожого обстрілу залишилася з пораненими вояками, виконавши свій звичайний обов’язок.

Особисте життя Н. Королевої під час війни склалося драматично. Вона одружилася з офіцером російської армії і громадянином Ірану, що служив у “дикій дивізії”, – Іскандером Гакгаманіш ібн Курушем, який невдовзі загинув під Варшавою. Відпровадивши домовину з тілом чоловіка до Ірану, Наталена повернулася до Києва. Зупинилась у мачухи. Війна наближалась до кінця. Разом з мачухою вона записується в групу чеських репатріантів і виїжджає до Львова. (В містечку Красне біла Львова жили родичі мачухи, і в цей голодний і холодний час грудня 1919 року вони й вирішили їх відвідати.) Але тут мачуха захворіла й померла. Наталена ледве добралася до Праги, де почала працювати в системі народного шкільництва. У Празі вона зустрілася з Василем Королівом-Старим, якого знала ще з Києва як письменника, культурно-громадського діяча і видавця. Вони одружилися, придбали скромний будиночок на околиці містечка Мельник біля Праги. Тут і прожили до кінця днів своїх. В. Королів-Старий займався літературною, педагогічною, мистецькою діяльністю. Помер 1941 p., після чергового допиту в гестапо. Наталена Королева все подальше життя присвятила літературній праці. Саме тут вона почала писати українською мовою.

Приїхавши з Києва до Праги, Наталена Королева на замовлення Міністерства освіти уклала невеличкий шкільний чесько-український словник, який вийшов під редакцією професора С. Смаль-Стоцького. Пізніше – великий (понад 30 арк.) французько-український словник (залишився недрукованим). Писати художні твори українською мовою почала з 1919 року за порадою В. Короліва-Старого. Перше оповідання українською мовою “Гріх (3 пам’ятної книжки)” було надруковано у віденському українському тижневику “Воля” 15 січня 1921 р. за підписом “Н. Ковалівська-Короліва”. З того часу понад двадцять років усі західноукраїнські, буковинські, закарпатські українські журнали, а також журнали, що виходили в Чехословаччині, вміщували її твори. Вона принципово не відмовляла жодній редакції у друкуванні своїх творів, тому її ім’я зустрічаємо в досить строкатому списку української періодики.

У середині 30-х – на початку 40-х років виходять книжки Наталени Королевої, що принесли їй широке визнання й популярність: збірка легенд “Во дні они” (1935), повісті “1313” (1935), “Без коріння” (1936), збірка оповідань “Інакший світ” (1936), повісті “Предок” (1937), “Сон тіні” (1938), “Легенди старокиївські (1942-1943). Після війни у Чикаго випущено її повість “Quid est Veritas?” (1961), завершену ще в 1939 р. Останні роки життя письменниця жила самотня, всіма забута, заробляла на прожиття приватними уроками французької та іспанської мов. Її намагання встановити контакти з київськими видавництвами та Інститутом літератури імені Т. Г. Шевченка АН УРСР успіху не мали. Н. Королевій судилося ще побачити віддруковані аркуші своєї книги “Сон тіні. 1313”, яка вийшла 1966 р. у Пряшеві.

Померла письменниця і липня 1966 р. в Мельнику (О. Мишанич, “Дивосвіти Наталени Королевої”).

2. Повідомлення учнів про цикл “Легенд старокиївських”.

(Матеріал для учнівських повідомлень.

Легенда – не історія, та слід визнати, що часто в легенді більше правди, ніж у свідомо сконструйованій без належних доказів історії. Такими є і легенди часів Київської Русі, що дійшли до нас у літописній і усній народній традиціях.

Їх не можна сприймати як історичні джерела, та не можна й ігнорувати того, про що в них йдеться. Чи це перекази й легенди про засновників Києва трьох братів і їх сестру, чи про смерть князя Олега від свого коня, чи про білгородський кисіль або Микиту Кожум’яку, спалення Іскоростеня і помсту Ольги древлянам, про Михайлика і Золоті ворота тощо, – всі вони входять у комплекс історичних джерел, що використовуються як у науковій, так і в художній літературі, наводяться у найповажніших академічних працях.

Українська література не така вже й багата на легенди. їх зустрічаємо в М. Костомарова, І. Франка, Лесі Українки, К. Гриневичевої, О. Турянського. Легенда є улюбленим фольклорним жанром, що разом з історичними переказами творить найдавніший пласт народної словесності. Пригадаймо бодай легенди Карпат або Криму. Не обов’язково, щоб усі легенди мали релігійне забарвлення або ж точну історичну основу. Вони є частиною міфології народу, відтворюють його найдавніше буття.

Опрацьовуючи біблійну і античну міфологію, природно, що Н. Королева звернулася і до легенд староруських, старокиївських. Працювала над цими джерелами письменниця впродовж багатьох років – вивчала джерела – усні й літературні, шукала зв’язків докиївських і скандинавських. У виборі тем і образів вона відштовхувалася від усних і письмових джерел, нанизуючи на уже відомі схеми своє мереживо. Треба було дуже впевнено почувати себе у художній структурі легенди, щоб знайти спосіб стику Гераклових часів із землею Подніпров’я або ж накласти легенди Піренеїв на ці ж старокиївські землі. Саме у легендах, хоча б у тій же знаменитій корсунській, вона хотіла бачити перехресні впливи різних культур, різних світоглядів.

Цикл “Легенд старокиївських” був завершений Королевою на початку 40-х років. Він вийшов у двох випусках у дуже скрутні для Європи часи, не був належно ані проаналізований, ані оцінений, до українського читача в широкому розумінні слова не дійшов зовсім. Можна нині дивуватися сміливості і широті польоту наукової думки і художньої фантазії письменниці: вона написала двадцять п’ять легенд-оповідань, кожне з яких може стати предметом окремої розмови, містить у собі цілий комплекс ідей, думок, фактів, спостережень, художніх перевтілень. Письменниця пересадила на східнослов’янський, властиво, український грунт цілу китицю квітів з античного світу, і вони прийнялись тут, розцвівши яскравим цвітом. У невеличкій передмові до “Легенд старокиївських” Н. Королева образно говорить про їх походження, про необхідність людської душі тримати зв’язок з минулим, з Доброю Матір’ю Землею, що дає людині не лише плоди, а й душу для зберігання зерна правди. Письменниця не переоцінює свій труд, просить не шукати в них “строгої науковості”, бо вони “не вислід розшуків, дослідів, розвідок, студій. Це лише квітки, виплекані двома невтомними садівниками. Мрія – наймення одної, друга ж зветься – Любов”. Сказано дуже скромно, зате щиро, від серця. “Легенди старокиївські” стали немов підсумком тривалих художніх пошуків Н. Королевої, втілили в собі постійне бажання відтворити правік української землі у її зв’язках з іншими землями й народами, у різних часових і просторових вимірах. Її вабить переплетення старогрецького, скіфського, візантійського, скандинавського і староруського світу, центром якого став давній Київ. Спираючись на візантійські і староруські джерела, на усну історичну традицію, вона розгортає художні оповіді, вкладаючи в них своє розуміння рівного становища скіфів і русів між іншими світами.

Зовні “Легенди старокиївські” можна поділити на три тематичні цикли: легенди скіфські, легенди княжої Русі і легенди, пов’язані з Києво-Печерським монастирем. Більшість їх сюжетів – відома (“Аскольдова могила”, “Перунове прокляття”, “Стугна”, “Кирило Кожум’яка”, легенди про Феодосія Печерського, художника Аліпія та ін.), взята із староруського життя. Проходять через них герої біблійної і античної міфології, скандинавських саг, дії яких так чи інакше пов’язані з Києвом і Подніпров’ям.

Лише дві останні легенди – “Явлена вода” і “Хрещеник Попа Івана” – тематично відступають від усього циклу, відтворюють події дещо пізніших часів. У першій з них опрацьовано легенду про Самсонову криницю у Києві, яку письменниця пов’язала із легендою свого роду де Лачерда. Назва Самсонової криниці з цілющою водою виводиться у ній не від біблійного Самсона, а від хлопчика Самуся, внука городника діда Семена, що власними руками викопав ту криницю. І вже зовсім не відомою на українському грунті є легенда про таємницю народження графа Карла Сен-Жермена, французького алхіміка і авантюриста, друга Вольтера, який, за версією Н. Королевої, прийшов на світ від кохання між простою українською дівчиною з надтисянських Карпат і Францом

Ракоцієм II, що на початку XVIII ст. почав із Закарпаття національно-визвольну війну угорського народу проти габсбургського панування. Помираючи на березі Тиси, мати охрестила сина, покликавши в свідки легендарну гору Піп Іван.

У цих легендах багато поезії, чистої і ніжної любові до людей праці.

В окремих легендах у формі художньої розповіді Н. Королева ставить і розкриває наукові гіпотези, які знаходять підтвердження в наш час. Так, у легенді “Аскольдова могила” проведена думка про перше хрещення Русі за часів князювання Аскольда в Києві. На її думку, Аскольда вбили не варяги, а місцеві прихильники язичництва і лише у 1113 p., коли у Києві княжив Мстислав Володимирович, на Аскольдовій могилі була збудована Свято-Миколаївська церква. Гіпотеза про перше хрещення Русі підтверджена і науково обгрунтована в літературі, що з’явилася до 1000-ліття християнства на Русі, зокрема у монографії М. Ю. Брайчевського “Утвердження християнства на Русі” (1988).

Хто нині скаже, скільки правди у стародавній легенді, що Олена, мати візантійського імператора Константина, теж народилася на скіфській землі, що саме в її честь київська княгиня Ольга після хрещення прийняла хресне ім’я Олена. Багато цікавих фактів нашої прадавньої історії видобула письменниця з легендарних, археологічних і літописних джерел, опрацювала їх на стику з старогрецькими, візантійськими і скандинавськими джерелами, створивши колоритну мозаїку присутності Скіфії, Давньої Русі і України в загальноєвропейському історичному і культурному процесі. Вона мала на це повне право і як вчений археолог і історик, і як художник слова.

“Легенди старокиївські” були лебединою піснею Наталени Королевої. Умови для її літературної праці склалися несприятливо, і вона після цієї книги не видала нічого нового (О. Мишанин, “Дивосвіт Наталени Королевої”).

3. Робота з ілюстраціями до легенд.

(Вчитель демонструє ілюстрацію, а учні називають епізод з легенди, що відповідає зображеному, аналізуючи вчинки персонажів.)

4. Пошукове завдання.

– Знайдіть зв’язок між поданими іменами, скориставшись виставкою книг.

Наталена Королева “Легенди старокиївські”

Олександр Олесь “Княжа Україна”.

Нестор “Повість минулих літ”

Михайло Грушевський “Історія України”.

(Зі сторінок цих творів дізнаємося про історичне минуле нашого народу.)

5. “Незакінчене речення”.

“Легенди старокиївські” були лебединою піснею Наталени Королевої…”

III. Підбиття підсумків.

IV. Домашнє завдання.

Складіть усне висловлювання “Без минулого немає майбутнього”.



Сторінки історії у творах українських прозаїків. Наталена Королева. “Легенди старокиївські”