Спогади

-Коли тобі треба бути вдома? -О десятій. -Ми ще встигаємо? -Звісно. Не вставай на гірку – впадеш, – промовив, намагаючись виглядати дорослішим. -Я теж інколи хочу побути дитиною! – кокетливо сказала вона, приймаючи гру. -Ну, ти впадеш! – підвищив голос, неначе він був їй батьком. -Знаєш, що? – з образою і викликом в голосі. -Що?- злякано запитав, боячись. що вона образилась. -Нічого! – цілує.

Вони такі кумедні, коли тримаються за руки. Він – високий та дужий. Вона – маленька і всього боїться. Він біжить, чи то дорога вниз стелиться і йти важко. Сніг замітає дороги. І минуле замітає впевнено. Вона лічить усі ліхтарі, щоб страх покинув налякану душу. Він одягає рукавиці і змащує губи гігієнічною помадою. дає їй льодяника. Він солодкий. Ні, не льодяник, а Він. дорога до зупинки займає близько п’ятнадцяти хвилин. Це найкращі хвилини за весь тиждень…

Якщо придивитись, то кожна сніжинка має форму серця. Чи то мозок забився почуттями. Вона йде, тримаючи за руку сенс власного життя. Вона без рукавиць. Їй холодно. Рукавиці в сумці. Не одягає – хоче відчувати його руку. Його телефон дзвонить. Мама телефонує. Хоче спитати, чи син вже повечеряв. Він скидає дзвінок, каже, що потім перетелефонує. Вона сміється, а в очах бринять сльози. Мовчки обтирає, доки він не побачив.

Два силуети рухаються у напрямку, що не має напрямку. Рухаються, з мінімальною швидкістю так, наче й зовсім не треба нікуди поспішати. Сніг кружляє у дивному танку. Силуети зникають, розчиняючись у світлі від ліхтарів.

Розплющила очі. Жодного снігу – дощ періщить. Люблю дощ влітку. Люблю дощ взагалі. Розплющую очі і не бачу тієї пари – її нема вже. Ні, не тому, що пройшли, а тому, що так склались обставини. Пройшли не вони, а почуття. Я досі пам’ятаю все до дрібниць. Кожен крок, кожне слово, кожен сантиметр тієї дороги. Годинами можу сидіти у цьому парку і бачити, як з минулого виринають дві постаті, яким не судилось… А хто його знає? Хто знає чи судилось?

Сльози котяться. Більше не обтираю їх. Все одно ніхто не бачить. На вулиці гроза. Львів також плаче. Йому боляче, напевно. Так хочеться знову заплющити очі, а коли розплющу – побачити рідне обличчя. Боюсь так робити. Бо знаю, що то лише мрії. Знаю, що зараз він сидить та обіймає іншу. Говорить їй про те, як любить дощ. Не правда!!! У нього досі нікого нема! Хто його знає…

Заплющую очі. Немов з туману виринають дві постаті. Він – високий та дужий. Вона – маленька і всього боїться. Тримаються за руки. Здається, сваряться. Чи просто сперечаються. Чи то у них розмова така? Вона ледве стримує сльози. Він голосно сміється. Вона образилась. Він поглянув їй в очі і сказав, що та має право образитись ще сімдесят два рази, а далі він цього не терпітиме. Вона усміхається. Вона знає, що сімдесят – то ще як мінімум на півроку вистачить. Вона не підозрює навіть, що образитись може і він. Сніг все летить, а два силуети зникають у темряві.

Я пам’ятаю кожну зустріч. Чому я пам’ятаю кожну зустріч? Чому не можна чорним маркером замалювати пам’ять?

-Ну, зникни… Я тебе благаю, – кричу сама собі. – Зникни із мого життя! Зникни зі спогадів! Загубись у минулому…

Розплющую очі від того, що відчуваю чиюсь руку на своєму плечі. Починаю ще сильніше ридати, а очі спалахують щастям. Щастям від того, що мрії мають властивість здійснюватись. Серед сірих хмар мені вже видніється сонце. Кумедно так, бо ми раніше ніколи не гуляли під дощем. Він мовчить. Цікаво, з чого розпочне ромову. Яка різниця? Якщо я зараз його поцілую, то навіщо нам та розмова? Ми підемо до нього, щоб зігрітись і висушити одяг. А потім мені зателефонує мама і ми, взявшись за руки, покрокуємо тим же парком, у тому ж напрямку. Я знову ховатиму від нього вологі очі, а він веселитиме мене своїми зовсім невеселими жартами… Обертаюсь. Не він… Хлопець у формі. Міліція. Байдуже, нехай забирають.

-дівчино, чого ви плачете? У вас щось вкрали? – запитує працівник охорони. -Так. Серце…



Спогади