Словник

Словник – книга, яка містить систематизований опис слів. Кожний С. складається з упорядкованого реєстру слів-заголовків, що супроводжуються словниковими статтями. Наявність таких статей, їх зміст залежать від типу С. Розрізняють енциклопедичні та лінгвістичні С. У перших – пояснюються поняття, які окреслюються, позначаються словами, наприклад, “Енциклопедія Українознавства” (1955-84) за редакцією В. Кубійовича. Власне слова виступають об’єктом лінгвістичних С. До них належать одномовні тлумачні С, в яких подається і пояснюється лексика певної мови з огляду на її нормативність, наприклад, “Словник української мови” (1970-80). Існують також перекладні (дво – і багатомовні), літературознавчі, етимологічні, ономастичні, фразеологічні, словотвірні, граматичні, термінологічні (тлумачні та перекладні) С. Виходять у світ С. омонімів, синонімів, антонімів, неологізмів, скорочень та ін. Орфографічні, орфоепічні С. та довідники, на зразок “Як ми говоримо” Б. Антоненка-Давидовича, відбивають відповідні норми літературної мови. Мова художньої літератури – предмет лексикографічного опису спеціальних С. (“Словник мови Шевченка”, 1964; “Словник мови творів Г. Квітки-Основ’яненка”, 1978-79). С мови письменників відбивають особливості їх індивідуальних стилів. Подібні лексикографічні праці потрібно відрізняти від довідкових видань, у яких викладаються підсумки літературознавчого дослідження творчості письменників (“Шевченківський словник”, 1978). Видаються також різні індекси, що стосуються поетики, наприклад, “Словник українських рим” (1979), або становлять алфавітний перелік лексики, вжитої у творах письменників: “Лексика “Енеїди” Котляревського” (1955), “Лексика поетичних творів Івана Франка” (1990), “Словопокажчик драматичних творів Лесі Українки” (1961), “Художнє слово Василя Стефаника” (1972). Кілька десятиліть користувався особливою популярністю “Словник літературознавчих термінів” В. Лесина та О. Пулинця.


Словник