Скорочено “Жертва вечірня” Боборыкина

Через два місяці після знайомства відбувається неминуче: виявившись уперше у квартирі Домбровича й дозволивши собі шампанського за сніданком, оповідачка віддається своєму вчителеві. Спочатку вона, зрозуміло, почуває себе збезчещеної й чи не згвалтованої: “И це робиться серед білого дня… Тонка, цивілізована людина робить із вами, як з падшею женщиною”, – але досить швидко заспокоюється, оскільки “нічого вже відвертати не можна”, а ще через кілька днів записує в щоденнику: “Що отут маніжити? Скажемо відразу: я не можу без нього! Так повинне було трапитися!” Не розкриваючи своєї таємниці, Марья Михайлівна й Домбрович майже каждовечерне бачаться у світському суспільстві, причому, дотримуючись розумних рад свого наставника, наша оповідачка користується відтепер і в “молокососів”, і в сановників незрівнянно більшим успіхом, чим колись.

У її житті нарешті-те з’явився сенс, а тиждень тепер так набитий справами, що час летить точно з екстреним поїздом: турботи про ефектні вбрання, візити, турбота по патронуванню сирітського притулку, театр. Але саме головне: двічі в тиждень зустрічаючись із коханцем у себе будинку, в інші дні Марья Михайлівна, заявивши прислузі, що їй потрібно в Гостиный двір за покупками, нишком поспішає в Толмазов провулок, де Домбрович спеціально для інтимних побачень знімає комнатку з меблями. Навчання “по частині клубнички”, як виражається Домбрович, іде на овний хід: досвідчений спокусник спочатку знайомить свою ученицю з романом Ш. де Лакло “Небезпечні зв’язки”, “Сповіддю” Ж. Ж. Руссо, іншими скандальними книжками, а потім умовляє неї взяти участь у таємних вечірках, де п’ятеро розпусних аристократок, слывущих у світлі жеманницами й самими неприступними жінками столиці, зустрічаються зі своїми коханцями. Шампанське, звабні туалети, канкан, Твір акровіршів на різні непристойні слова, застільні оповідання про те, хто як і коли втратив безвинність, – от мир солодкого пороку, у який стала поринати Марья Михайлівна. І, напевно, поринула б з головою, якби в один з вечорів, коли вечеря столичних сатирів і вакханок перейшов у теперішню оргію, серед бенкетуючих не з’явився раптом доброчесний Степу Лабазин.

Виявляється, він тільки що повернувся із закордонних мандрівок і, довідавшись від покоївки Ариши, що Марья Михайлівна опинилася в безодні розпусти, негайно помчався неї рятувати. Пробудженої соромливості й раскаянью нашої оповідачки немає межі. У присутності Степи вона раз і назавжди розриває свої відносини з Домбровичем – людиною, поза всяким сумнівом, яскравим, талановитим, але, як і всі люди сорокових років, изолгавшимся, розбещеним і до крайності егоїстичним. Тепер Марье Михайлівні, проведшей кілька днів у бесідах з резонером Степой, хочеться знайти “цільний світогляд” і, забувши про те, що існують на світі чоловіка, устати на шлях подвижництва й турботи оближних.

За порадою Степи вона знайомиться з якоїсь Лизаве-Тією Петрівною, що роздала бедным весь свій стан і присвятила себе перевихованню занепалих дівчин. Разом з новою наставницею оповідачка відвідує лікарні, нічліжки, солдатські й, навпроти, шикарні розважальні будинки, скандалячи всюди із прито-носодержательницами й словом любові намагаючись відродити повій до нового, чесного життя. Очам Марьи Михайлівни відкриваються й нещасні російські дівчини, яких, як їй здається, на шлях пороку штовхнула тільки жахаюча бідність, і ціла галерея француженок, німкень, англійок, що приїхали в петербурзькі борделі спеціально за тим, щоб заробити собі придане або гроші на забезпечену старість. З патріотичним бажанням рятувати саме заблудших Матреш, Аннушек, Палаш оповідачка створює щось начебто виправного будинку, учить дівчин грамоті й азам чесноти, але незабаром переконується, що її підопічні або знову норовлять пуститися в загул, або всякими правдами й неправдами вимагають у неї гроші

Розчарувавшись у перспективах подвижництва й докладно поговоривши з незмінним радником Степой, Марья Михайлівна доходить висновку, що багато жінок промишляють собою зовсім не через убогість, а заради насолоди, заради веселого життя й що свою любов їй краще звернути не на них, а на свого рідного сина. Планам виїхати з Петербурга за кордон заважає несподівана хвороба дитини. Марья Михайлівна, навіть і не очікувала від себе, що вона так сильно полюбить свого “кислого” Володьку, вирішує провести літо на дачі під Оранієнбаумом, подалі від столичної “ярмарку марнославства”. Степу поселяється з ними під однією покрівлею, продовжуючи роботу з освіти двоюрідної сестриці в дусі позитивізму шістдесятих років

Марья Михайлівна, що зізнається, що вона була завжди байдужа до природи, до музики й до віршів, під впливом бесід зі Степой розвивається й емоційно, і інтелектуально. Читає вона вже не французькі романи, а “Напередодні” И. Тургенєва, “Байки” Лафонтена, “Гамлет” В. Шекспіра, інші розумні книги. Але мало-мало все-таки страждає від того, що навколо немає нікого, хто зміг би оцінити її як жінку. Зміну в добропорядне й пріснувате життя вносить знайомство з Олександром Петровичем Кротковым. Цей двадцатишестилетний учений, знакомец Степи по закордонному життю, теж оселився на літо у своєї кузини під Оранієнбаумом

Він нехтує жінок, що спочатку зачіпає, а потім розохочує нашу оповідачку. Її щоденник заповнюється переказом міркувань Кроткова про науку, космополітизм, жіночу емансипацію й інші важливі речі. Марья Михайлівна втрачає знайдене із працею рівновага. Вона знову закохана й біситься при одній тільки думці: “Ця людина ходить тепер по Петер-692 Бургу, курить свої сигари, читає книжки й стільки ж думає про мене, як про китайського імператора”.

Втім, Олександр Петрович, здається, цілком готовий з’єднати свою долю із судьбою оповідачки, але… Підсумком буде шлюб скоріше з розрахунку, у найкращому разі, по серцевій схильності, а ніяк не по страсті, і ця емоційна поблажливість обранця рішуче не влаштовує Марью Михайлівну. Вона те мріє про сполучник рівних, то божеволіє від пристрасті, і щоденник перетворюється в низку гарячкових визнань, обвинувачень і самозвинувачень, думок про те, що все життя оповідачки “одне блукання, одна безпомічна й безвихідна слабість духу”, а у всіх її “учинках, думках, словах, захопленнях одні тільки інстинкти”. Жити більше явно ненавіщо.

Тому, вирішивши покінчити із собою, Марья Михайлівна робить прощальні візити, прощається зі святий у її самообмані Лизаветой Петрівною, об’їжджає напоследок всі петербурзькі театри, у тому числі й Александринку, де йшла “Гроза” А. Островського, і… У черговий раз відвернувшись від кротковских визнань у любові, відмовившись вислухати всі звичні резони Степи, Марья Михайлівна цілує сплячого в ліжечку сина й заново перечитує заповіт, записаний під її диктування вірним Степой. Доля Володьки довірена в цьому заповіті Олександрові Петровичу Кроткову. Щоденник повинен бути переданий синові, “коли він у стані буде розуміти його. У ньому він знайде пояснення й, бути може, добрий життєвий урок”. А сама оповідачка приймає отруту, ідучи з життя з посмішкою на губах і шекспірівським двустишием з “Гамлета”: “Як такої розв’язки не жадати?

Умерти, заснути”.


Скорочено “Жертва вечірня” Боборыкина