Скорочено “Векфильдский священик” Гольдсмита

Улюблена тема проповідей пастора Примроза – шлюб взагалі й найсуворіша одношлюбність священнослужителів зокрема. Він навіть написав кілька трактатів про одношлюбність, щоправда, вони так і залишилися лежати в книгопродавця. Він обожнює філософські диспути й безневинні розваги й ненавидить суєтність, марнославство й ледарство. Маючи деякий стан, він усе, що дає йому прихід, витрачає “на вдів і сиріт”. Але от сім’ю осягає нещастя: купець, що відав її станом, розоряється. Примроз із радістю приймає речення прийняти невеликий прихід далеко від рідного Векфильда й призиває домочадців “без жалів відмовитися від розкоші”.

Під час переїзду сім’я знайомиться з містером Берчеллом, людиною розумним, щедрим і ввічливим, але, як видно, бедным. Він рятує життя Софії, що впала з коня в бурхливий потік, і, коли Примрозы встановлюються на новому місці, стає частим гостем в одноповерховому будиночку, критому соломою, – разом з фермером Флембро й сліпим флейтистом. Нові парафіяни пастора живуть власним господарством, “не знаючи ні потреби, ні надлишку”. Вони зберегли патріархальну простоту, із задоволенням трудяться в будень і віддаються простодушним веселощам у свята. І Примрозы теж “встають разом із сонцем і припиняють праці з його заходом”.

Один раз у святковий день з’являється містер Торнхилл, племінник сера Вільяма Торнхилла, “відомого своїм багатством, чеснотою, щедрістю й дивацтвами”. Дядько надав майже весь свій стан і маєтки в розпорядження племінника. Дружина пастора, Дебора, і обидві дочки, спокушені розкішним убранням і невимушеними манерами гостюючи, із задоволенням приймають його компліменти й уводять нового знакомца в будинок. Незабаром Дебора вже бачить Оливию замужем за власником всіх околишніх земель, хоча пастор застерігає її від небезпек “нерівної дружби”, тим більше що Торнхилл має досить дурну репутацію. Містер Торнхилл улаштовує на честь панянок Примроз сільський бал і є туди в супроводі двох в “вищому ступені пишно виряджених осіб”, яких він представляє як знатних дам. Ті відразу висловлюють розташування до Оливии й Софії, починають розписувати принадності столичного життя. Наслідку нового знайомства виявляються самими пагубними, будячи марнославство, що згасло за час простого сільського життя

У хід знову йдуть зниклі було “оборки, шлейфи так баночки із притираннями”. А коли лондонські дами починають розмову про те, щоб взяти Оливию й Софію в компаньйонки, навіть пастор забуває про розсудливість передчуваючи блискуче Майбутнє, і застереження Берчелла викликають загальне обурення. Однак і сама доля немов прагне стримати наївно-честолюбні устремління домочадців пастора

Мозеса посилають на ярмарок, щоб продати робочого жеребця й купити верхівкового коня, на якій не соромно виїхати в люди, а він вертається із двома дюжинами нікому не потрібних зелених окулярів. Їх усучив йому на ярмарку якийсь шахрай. мерина, Що Залишився, продає сам пастор, що думає себе “людиною великої життєвої мудрості”. І що ж? Він також вертається без гроша в кишені, зате з підробленим чеком, отриманим від благовидними, побіленими сивинами старця, затятого прихильника одношлюбності. Сім’я замовляє портрет мандрівному живописцеві “в історичному жанрі”, і портрет виходить на славу, так от лихо, воно так велико, що в будинку його рішуче нікуди прибудуватися

А обидві світські дами раптово їдуть у Лондон, нібито одержавши дурне відкликання про Оливии й Софію. Винуватцем катастрофи надій виявляється не хто інший, як містер Берчелд. Йому в самій різкій формі відмовляють від будинку, Але теперішні нещастя ще спереду. Оливия тікає з людиною, по описах схожим на того ж Берчелла. Дебора готова відректися від дочки, але пастор, сунувши під мишку Біблію й ціпок, відправляється в шлях, щоб урятувати грішницю

“Досить порядно одягнений пан” запрошує його в гості й починає розмову про політика, а пастор виголошує целую промову, з якої треба, що “він випробовує вроджену відразу до фізіономії всякого тирана”, але Природа людська така, що тиранія неминуча, і монархія – найменше зло, тому що при цьому “скорочується число тиранів”. Назріває велика сварка, оскільки хазяїн – поборник “волі”. Але отут вертаються теперішні хазяї будинку, дядько й тітка Арабеллы уилмот, разом із племінницею, що була нареченою старшого сина пастора, а його співрозмовник виявляється всього лише дворецьким. Усе разом відвідують бродячий театр, і приголомшений пастор довідається в одному з акторів Джорджа. Поки Джордж розповідає про свої пригоди, з’являється містер Торнхилл, що, як з’ясовується, сватається Карабелле.

Він не тільки не здається засмученим, бачачи, що Арабелла як і раніше закохано в Джорджа, але, навпроти, робить тому найбільшу послугу: купує йому патент лейтенанта й у такий спосіб спроваджує суперника у Вест-Індію. З волі случаючи пастор знаходить Оливию в сільському готелі. Він притискає до грудей свою “милу заблудшую ягничку” і довідається, що щирий винуватець її нещасть – містер Торнхилл. Він найняв вуличних дівок, що зображували знатних дам, щоб заманити Оливию із сестрою в Лондон, а коли витівка провалилася завдяки листу містера Берчелла, схилив Оливию до втечі. Католицький священик здійснив таємний обряд одруження, але виявилося, що таких дружин у Торнхилла не те шість, не те вісім

Оливия не могла упокоритися з подібним положенням і пішла, кинувши гроші в особу спокусникові. У ту саму ніч, коли Примроз вертається додому, виникає страшна пожежа, вона ледь устигає врятувати з вогню молодших сынишек. Тепер все сімейство тулиться в сараї, розташовуючи лише тим майном, яким поділилися з ними добрі сусіди, але пастор Примроз не ремствує на долю – адже він зберіли головне надбання – дітей. Лише Оливия перебуває в нерозважному сумі. Нарешті з’являється Торнхилл, що не тільки не почуває ні найменших каяттів совісті, але ображає пастора реченням обвінчати Оливию з ким завгодно, для того щоб “її перший коханець залишався при ній”, Примроз у гніві виганяє негідника й чує у відповідь погрози, які Торнхилл уже на інший день здійснює: пастора відправляють у в’язницю за борги

У в’язниці він зустрічає якогось митера Дженкинсона й довідається в ньому того самого сивоволосого старця, що так спритно облапошил його на ярмарку, тільки старець неабияк помолодів, тому що зняв перуку. Дженкинсон у загальному-те незлий малий, хоч і страшенний шахрай. Пастор обіцяє не свідчити проти нього в суді, чим завойовує його вдячність і розташування

Пастор уражений тим, що не чує у в’язниці ні криків, ні стогонів, ні слів каяття – ув’язнені проводять час у грубих веселощах. Тоді, забувши про власні негоди, Примроз звертається до них із проповіддю, зміст якої полягає в тому, що “вигоди в їхньому богохульстві немає ніякий, а прогадати вони можуть дуже багато”, тому що на відміну від диявола, якому вони служать і який не дав їм нічого, крім голоду й позбавлень, “Господь обіцяє прийняти кожного до себе”. А на сім’ю Примрозов обрушуються нові лиха: Джордж, одержавши листа матері, вертається в Англію й викликає на двобій спокусника сестри, але його б’ють слуги Торнхилла, і він попадає в ту ж в’язницю, що й батько. Дженкинсон приносить звістка про те, що Оливия вмерла від хвороби й горя

Софію викрадає невідомий. Пастор, виявляючи приклад істинно християнської твердості духу, звертається до рідного й в’язням в’язниці із проповіддю смиренності й надії на небесне блаженство, особливо дорогоцінного для тих, хто в житті випробовував одні страждань. Рятування приходить в особі шляхетного містера Берчелла, що виявляється знаменитим сером вільямом Торнхиллом.

Це він вирвав Софію з лабетів викрадача. Він призиває до відповіді племінника, список злодіянь якого поповнюється свідченням Дженкинсона, що виконувало його мерзенні доручення. Це він наказав викрасти Софію, це він повідомив Арабелле про мниму зраду Джорджа, щоб женитися на ній заради приданого. У розпал розгляду з’являється Оливия, ціла й непошкоджена, а Дженкинсон повідомляє, що замість підроблені дозволи на шлюб і священика Дженкинсон цього разу доставив теперішніх. Торнхилл на колінах благає про прощення, а дядько виносить рішення, що відтепер молода дружина племінника буде володіти третю всього стану

Джордж з’єднується з Арабеллой, а сер вільям, що знайшов нарешті дівчину, що цінувала його не за багатство, а за особисті достоїнства, робить предложе-ние Софії. Всі нещастя пастора завершилися, і тепер йому залишається одне – “бути настільки ж вдячним у щастя, як смиренним він був у лиху”.



Скорочено “Векфильдский священик” Гольдсмита