Скорочено “Тропік Рака” Міллера

З Генрі, героєм книги, ми вперше зіштовхуємося в дешевих меблирашках на Монпарнасе наприкінці другого року його життя в Європі, куди його привело непереборну відразу до регламентированно-діловим, перейнятим духом безкрилого практицизму й наживи способу життя співвітчизників. Не зумівши прижитися в дрібнобуржуазному колі бруклинских іммігрантів, із сім’ї яких він родом, “Джо” (як називають його інші з теперішніх приятелів) став добровільним ізгоєм зі свого погрязшего в матеріальних турботах батьківщини. З Америкою його зв’язує лише пам’ять про, що повернулася на батьківщину колишній дружині Моне так постійна думка про грошовий переказ через океан, що от-от повинен прийти на його ім’я. До пори делящий дах з літератором, що перебивається випадковими приробітками-емігрантом Борисом, він постійно одержимо думкою про те, як добути грошей на їжу, і ще – спорадически приступами, що накочують, еротичного потяга, від часу до часу утоляемого за допомогою жриць найдавнішої професії, якими кишать вулиці й провулки богемних кварталів французької столиці. Герой-Оповідач – типове “перекотиполе”; з незліченних життєвих колотнеч, що складаються в ланцюг осколків-фрагментів, його незмінно виручає інтуїтивний здоровий глузд і приправлена чималою дозою цинізму невигубна тяга кжизни.

Він нітрохи не лукавить, визнаючись самому собі: “Я здоровий. Невигойно здоровий. Ні сумів, ні жалів. Ні минулого, ні майбутнього

Для мене досить і сьогодення”. Париж, “точно величезний заразний хворий, що розкидався на постелі […] Гарні вулиці виглядають не так огидно тільки тому, що з них викачаний гній”. Але Генрі/Джо живе в природному для нього оточенні повій, сутенерів, мешканців борделів, авантюристів всіх мастей… Він з легкістю вписується в життя паризького “дна”, у всієї нього натуралістичної непривабливості

Але потужний духовний початок, тяга до Творчості парадоксально співіснують у натурі Генрі/Джо з інстинктивним гласом утроби, перетворюючи що шокує физиологичностью деталей оповідання про тіньову сторону буття у феєричну поліфонію піднесеного й земного. Презирающий батьківщина як зразкову цитадель вульгарної буржуазности, не живильних ні найменших ілюзій щодо перспектив всієї сучасної цивілізації, він спонукуваний честолюбним прагненням створити книгу – “затяжна образа, плювок у морду Мистецтву, стусан під зад Богові, Людині, Долі, Часу, Любові, Красі…” – і в процесі цього на кожному кроці зіштовхується з неизбывной міцністю накопиченою людством за століття Культури. І Супутники, до яких прибиває Генрі/Джо напівголодне існування, – марне шукаючі визнання літератори Карл, Борис, Ван Норден, драматург Сильвестр, живописці Крюгер, Марко Свифт і інші – так чи інакше виявляються перед особою цієї дилеми

У хаосі ураженого раковою пухлиною відчуження існування незлічимої безлічі одинаків, коли єдиним притулком персонажа виявляються паризькі вулиці, кожне випадкове зіткнення – з товаришем на нещастя, собутыльником або повією – здатно розгорнутися в “хэппенинг” з непередбаченими наслідками. Вигнаний з “Вілли Боргезе” у зв’язку з появою економки Ельзи Генрі/Джо знаходить дах і стіл у будинку драматурга Сильвестра і його подруг Тани; потім знаходить пристановище в будинку промышляющего торгівлею перлами індуса; зненацька одержує місце коректора в американській газеті, що через кілька місяців по примсі случаючи втрачає; потім, переситившись суспільством свого божевільного на сексі приятеля Ван Нордена і його вічно п’яної співмешканки Маші (по слухах – російської княгині), на якийсь час стає викладачем англійського в ліцеї в Діжоні, щоб зрештою весною наступного року знову виявитися без гроша в кишені на паризьких вулицях, у ще більш глибокій переконаності в тім, що мир котиться в тартарары, що він – не більш ніж “сіра пустеля, килим зі сталі й цементу”, у якому, однак, перебуває місце для нетлінної краси церкви Сакре-Кер, нез’ясованої магії полотен Матисса (“…так приголомшує торжествуючий колір справжнього життя”), поезії Уитмена (“Уитмен був поетом Тіла й поетом Душі

Першим і останнім поетом. Сьогодні його вже майже неможливо розшифрувати, він як пам’ятник, поцяткований ієрогліфами, ключ до яких загублений”). Перебуває місце й царствений хоровод вічної природи, що офарблює в неповторні тони міські ландшафти Парижа, і торжествуючий над катаклізмами часу величному плину Сени: “Отут, де ця ріка так плавно несе свої води між пагорбами, лежить земля з таким найбагатшим минулим, що, як би далеко назад не забігала твоя думка, ця земля завжди була й завжди на ній була людина”.

Стряхнувший, як йому здається, із себе гнітюче ярмо приналежності до, що грунтується на несправедливих основах буржуазної цивілізації Генрі/Джон не відає шляхів і можливостей дозволити протиріччя між охопленим лихоманкою ентропії суспільством і вічною природою, між безкрилим існуванням погрязших у дріб’язковій суєті сучасників і знову й знову воспаряющим над сумовитим обрієм повсякденності духом творчості. Однак у жагучий исповедальности автобіографії, що розтяглася на безліч томів, Г. Міллера (за “Тропіком Раку” пішли “Чорна весна” (1936) і “Тропік Козерога” (1939), потім друга романна трилогія й півтора десятка эссеистических книг) запам’яталися настільки істотні прикмети й особливості людської долі в нашім бурхливому й драматичному столітті, що в ексцентричного американця, що стояв у джерел авангардистських шукань літератури сучасного Заходу, і сьогодні чимало учнів і послідовників. И ще більше – читачів


Скорочено “Тропік Рака” Міллера