Скорочено “Солонський яр” Хвильового

І До слобожанських Млинків підійшли могутні ліси Полтавщини і за три верстви зупинилися. Стоять стіною, хмуряться. В гущавину доріжка по папороті, повз сизі кущі, до Солонського Яру. Солонський Яр: як і село. В селі пахтить дубовим молодняком, стоїть над яром – селом, а нижче в провалля поплентались стрункі й темні явори, і тільки за десять верстов виринають, щоб мовчазно відійти на захід, на південь. Удень над селом сковзається клапоть перламутрових хмар, а вночі хмари зникають за проваллям, тоді Солонський Яр горить огняницями – і ліс, і село, і небо. Тоді горить, чарує папороть. Солонський Яр – природна фортеця. – Солонські острожники казали: – Є Холодний Яр, це – Солонський Яр. Атож. А в Млинківській волості скаржилися: – І сукині ж сини! Прохвости! Чортового батька видереш їх відтіля. Чухали потилиці. Збирались на сходку. Міркували. Іще чухали потилиці. – Яку тут прахтіку зробити? Га? Запетлювали, як той казав. . Коли приходить ніч, Млинки напружено дивляться на темну стіну полтавського лісу й чекають. Але невідомо, в яку кошару забредуть солонські вовки. Тільки вранці шумить село. Вранці дізнаються, кого обібрано “до цурки”. . Стоїть могутній дуб. на півдорозі до лісу, а до нього сіріє ранковий шлях, од вітряків – перехиляється на ділянку молодняку. . У немите вікно волосної Ради дороги майже не видно. Савко Гордієнко, безусий голова з гострим обличчям, подивився у вікно й підійшов до натовпу. – Ну, що? І сьогодні обібрано кого? – Аякже: Матвія Юхименка.

Підійшов ще один селянин і безпорадно розвів руками: – Не інакше, як дивізію треба сюди. Притакують. У кімнаті смердить архівним папером, а писарчуки перами риплять. Савко вдарив себе по чолі: – От напасть. Прийдеться воювати. Згодились. – Дивіться, вам видніше. А що напасть – то правда. Але Савчин сусіда попередив: – Ти гляди, Савко, п’ять предсідателів ухекали, то. може, й тебе отправлять на той світ. Це, брате, тобі не австріяка. . А в село із Солонського Яру вилазили постаті й зникали за тинами. Іще чути було там про Савка: – Така йому фортуна: плохий буде – хай головує, а зачепить – лихо буде. Над Солонським Яром розтанув останній промінь, у лісі почало темніти. Із півночі попливла хмара, теж ішла на захід. . Пахло дубовим молодняком. II “. Наказую негайно виловити банду, що в Солонському Яру.

Отряда прислати не можу, бо майже всі люди в роз’їздах”. Такий папірець від повітового військового комісара. Савко подумав: “Дійсно пора”. Зібрав міліціонерів: – Гайда! Міліціонери – старі партизани, дух партизанщини глибоко сидить. Рудий міліціонер, старшина, каже: – А що, того. можна буде в Солонівці самогону. Чуєш, Савко? Голова не чує, задумався. Думає він, що йому робити: острожників, звичайно, на селі не застанеш, а солончани своїх не видадуть. . Скоро в’їхали в ліс. Коні наставили вуха й прислухаються до луни, що глухо йде в гущавину від ударів копит. Глухі столітні ліси Полтавщини, і чогось тут журливо. Насторожились кущі, тріщать гілки. Іноді коні збочують, і тоді шелестить листя на ввесь ліс. Рудий міліціонер поліз за кисетом, а другою рукою порівняв свого коня з Савчиним. – Слухай, друже, може, не будемо тривожити їх, уладнаємо? – Це кого? Солончан? – Авжеж! Савко сказав: – Наказ єсть з уїзду. Ніззя. – Ага. Ну, то інше діло. А потім погладив корявою рукою коростяву шию свого коня. – Слиш, Савко! Кажуть по газетах – румунський король селянам слабоду проголосив? – А тобі що з того? – Та як же: все таки слабода.

Савко скрушно похитав головою: – Мало тобі слабоди. Під ким ти сидиш: під королем чи ні? Ну? – Звісно, що ні. – Отож-бо й є. Бандити ви гарні, як на вас подивишся. Останні четверо міліціонерів пахтіли цигарками і мовчки оглядали гущавину. Сизий дим махорки хмаркою стояв над отрядом, а потім струмками розходився за вітами, за зеленню. . Під’їжджали до Солонського Яру. Доріжка веде прямо в село, а треба заїхати з іншого боку. Пустили коні в гущавину, й зашумів, затріщав ліс. Загінчани потикали обличчя в арчики, а коні легко хропли й уперто продирались до ріжі. Сонце давно вже гримало над лісом, але тут його не було. Туї ніколи не було сонця й завжди стояла тінь.

Порішили: коли виїдуть на ріжу, гайда на Голохватський край (це квартал у Солонськім Яру). Гвинтівки приготовили, але без наказу голови не стріляти. Іще продирались, і нарешті крізь гущавину прорізалися стьожки світла. Нарешті загін вискочив на ріжу. . Загавкали собаки. По ярку забігали постаті. – Стій! Куди біжиш? Стій! Голоси запнчан метушились у зелені, і з усіх кінців одкликались луни. Савко скрикнув: – Стріляй у повітря! Бухнувся випал над Солонським Яром, і раптом село стало мертве. Під’їхали до голохватських будівель. – Дома хазяї? Виходили баби, перелякано дивились на загінчан, але, впізнавши млинківських хлопців, сплескували руками. – А щоб вам ні дна, ні покришки. Як же ви налякали. А ми подумали – і справді комунія наскочила. Савко суворо подивився і спитав: – Де ваш предсідатель? – Та староста ж! – Так би ви й казали. Марфо! Ану-бо поклич голову.

Незабаром прийшов голова. До нього: – Де твої голохвастівці? З уїзду прийшов наказ заарештувати їх. Усміхається: – Де ж я їх візьму. Господи! Ліси ж такі, слава тобі, Миколає угоднику, не маленькі – є де сховатися. А потім заморгав підсліпуватим оком: – Пожди, Савко, я, мабуть, піду дістану чогось. Як же так: гості приїхали, треба ж таки підправитись. Савко рішуче одрізав: – Нікоторого гвоздя! Спольняй, що требують. Рудий міліціонер досадливе почухав потилицю: – Слиш, Савко, а могорич і не помішав би, їй-богу! Але млинківський голова нічого не слухав. Наказав своїм хлопцям вибирати з голохвастівських скринь шмаття, а “старості” наказав негайно подати підводу. Зарепетували, заскиглили баби; заметушився “староста”.

Зашумів Солонський Яр. У кожній хаті розчинено скриню й повибирано з неї одіж на підводу. А від’їжджаючи, Савко пообіцяв ще й спалити все голохвас-тівське кубло, коли острожники не з’являться доброхітно в Млинки. Скоро загін із підводою зник у лісі, і до хатів посунулись чоловічі постаті.


Скорочено “Солонський яр” Хвильового