Скорочено ЛЕГЕНДА ПРО ВІЧНЕ ЖИТТЯ – ІВАН ФРАНКО

Олександер Великий весь світ звоював

І отеє в Вавілоні мов бог раював.

А побожний аскет вік в пустині прожив

І молитвою й постом богині служив.

Наче сонце, що разом прогонює тьму,

Так богиня в опівніч явилась йому.

Прихилилась і мовить: “Мій вірний слуго,

Чим тебе вдоволить? Чи бажаєш чого? “

Аскет мовить:

“Хоч яке се життя і трудне, і сумне,

Дай, щоб старість і смерть оминули мене”.

Богиня мовить:

“Ну, як се в тебе дар найцінніший з усіх,

На ж тобі сей малий золотистий горіх.

Одну нічку не спи, один день промовчи

І, очистивши ум, сей горіх розтовчи.

Шкаралющу в огонь, а розкусиш зерно,

Дасть тобі молодим вічно жити воно “.

2

Цілий день промовчав, і не спав усю ніч,

І готовивсь аскет на великую річ.

Ось огонь розпалив із пахучих полін,

І кадило в огонь щедро кидає він,

І закони господні проходить умом,

Щоб очистити ум, не схибити притьмом.

Та ось сумніви в серці повстали страшні:

“Вічно жить – молодим – ну, пощо се мені?

Чи вертати у світ, де панує борба?

Чи ось тут вічно жить? Се ж безумство хіба!

О богине, прости! Я згрішив, бачу сам!

Та безцінний твій дар комусь іншому дам.

У нас цар молодий, богорівний наш цар!

Богорівним зовсім його зробить твій дар.

Міліонам він сонце, життя є нове,

Для добра міліонів хай вічно живе”.

З

Олександер Великий весь світ звоював,

Та дівчини рабом себе він почував.

Персіянки Роксани предивна краса

В його серці горить, мов пожар, не згаса.

У обіймах його та красуня горда

Наче тає, на груди його припада;

Та хвилина мине, і він чує, що ось

В її серці вороже ворушиться щось,

І в очах, ще вогких від любві і жаги,

Дикі іскри горять, наче злі вороги.

З її уст вилітають бажання страшні –

Се бажання пожарів, убійства, різні.

Їй опертись король не здоліє й на мить:

Там згорів Персеполь! Завтра Суза згорить!

Кліта вбив при вині! Чи любов се, чи чад?..

День у день із небес його кидає в ад.

Олександер Великий богині моливсь:

“Дай, богине, щоб нині весь світ проваливсь!

Або дай, щоб скінчилася мука моя,

Щоб я знав, чи богиня вона, чи змія?

Чом міняється так, кілько є в дні годин?

І чи в серці її я паную один? “

В тій хвилині аскет перед ним опинивсь

І покірно царю до землі поклонивсь.

“Вічно жий, царю мій! Хай твої вороги

Згинуть! Ось тобі дар від твойого слуги.

Не згордуй! Сей малий золотистий горіх –

Від богині се дар! Моя гордість, мій гріх”.

І він все розповів, відки має сей плід,

Що робить, щоб богині сповнить заповіт.

“Міліонам ти сонце, добродій єси, –

Будеш жить вічно юний, як плід сей з’їси”.

“Вічно жить! Молодим! Справді, божеський дар!

І великим, безсмертним почув себе цар.

“Вічно жить! Молодим! А вона? А вона?

Постаріє, зів’яне, мов квітка марна!

Що без неї життя? Сонце? Небо? Сам рай?

З нею жить! Або радше ти сам умирай!”

Вже й не думає цар, до Роксани біжить:

“Серце, ось тобі дар: вічно в юності жить!”

І сказав їй усе, відки має сей плід,

Що робить, щоб богині сповнить заповіт.

“Коли любиш мене, моє сонце ясне,

Дасть безсмертя обом нам зерно те дрібне.

А не любиш… – урвав. – Кого хочеш люби!

Ось тобі сей горіх! Що захочеш – роби!”

Зчервоніло дівча, в личко вдарила кров, –

Олександер не ждав її слова – пішов.

6

Гей, Роксано, красуне, що думаєш ти?

Чи про те, щоб з царем до безсмертя дійти?

Не про те! Інший жар в її серці горить!

Інший бог там живе! Інший цар там царить.

Він мета її мрій, осолода очей,

Над усіх милий їй генерал Птолемей.

Хоч не любить її і холодний, як лід,

Вона рада свій вік дать за сам його вид.

“Вічно жить молодій, а без нього? О ні!

Краще він хай живе, дасть безсмертя й мені!

Ну ж, поможе сей плід його серце здобуть!

А як ні, то мені краще в світі не буть”.

Птолемея знайшла, і дала йому плід,

І сказала, який в нім лежить заповіт.

А як ніч надійшла, вона тихо пішла,

Олександру в вино трути-зілля влила.

7

Занедужав король, важко стогне, кричить,

А Роксана при нім не ридає, мовчить.

Головами хитають старі лікарі,

І тривога, як ніч, залягла у дворі.

По всім краю йде вість, наче змора та сон,

І сумує весь край, і рида Вавілон.

Ось у строях, білилах, рум’янах ціла,

В Олександрів покій куртизана ввійшла.

“Вічно жий, царю мій, на потіху для всіх!

Ось від мене тобі чудодійний горіх!

Се богині є дар. Як з’їси те зерно,

Вічно жить тобі дасть вічно юним воно”.

Спалахнув Олександер: “Нещасна, дрижи!

Від кого маєш плід сей? По правді скажи!”

Та дівча не дрижить, не спускає очей:

“Мені дав його твій генерал Птолемей”.

Олександер у болях жорстоких лежав

І в руці своїй плід чудодійний держав.

“Вічно жить і любить! День за днем! День від дня

А життя – то борня! А любов – то брехня!

Вічно жить у борні! Биться в сітях брехні!

День за днем! День за днем! Без кінця! Ні, ох, ні!

Не для нас, о богине, твій божеський дар!

Хоч над світом я цар, та над серцем не цар.

Міліони людей можу вбить, погубить,

Та чи змушу кого мене вірно любить?

Вічно жить! О богине, се жарти, се сміх!

Вічне щастя чи дасть сей чудовний горіх?

А без щастя, без віри й любові внутрі

Вічно жить – се горіть вік у вік на кострі!

Ні, богине! Візьми свій дарунок назад!

Я в нірвану волю, чи в Олімп, чи у ад!”

9

Серед болю в постелі підводиться цар,

І побожно цілує чудовний той дар,

І в тріскучий огонь із пахучих полін

Чудодійний горіх бистро кидає він.

І здалось, що вже біль не так люто палив,

Мовби в збурену кров охолоди налив.

Прояснів його ум, серце збулось химер,

А в опівніч саму Олександер умер.


Скорочено ЛЕГЕНДА ПРО ВІЧНЕ ЖИТТЯ – ІВАН ФРАНКО