Скорочено “Доля людини” Шолохова

Весна. Верхній Дон. Оповідач з товаришем їхав на бричці, запряженій двома кіньми, в станицю Букановскую. Їхати було важко – сніг почав танути, бруд непролазна. А тут біля хутора Моховского річка Еланка. Дрібна влітку, зараз розлилася на цілий кілометр. Разом з невідомо звідки взявся шофером оповідач перепливає річку на якийсь напіврозваленій човні. Шофер підігнав до річки стояв у сараї автомобіль марки Вілліс, сів у човен і вирушив назад. Обіцяв повернутися через 2 години.

Оповідач присів на повалений тин і хотів було закурити – але сигарети намокли під час переправи. Так би й нудьгувати йому дві години в тиші, наодинці, без їжі, води, випивки і курива – як підійшов до нього чоловік з дитиною, привітався. Чоловік (це і був головний герой подальшого оповідання Андрій Соколов) ухвалив оповідача за шофера – через що стояв поруч автомобіля і підійшов поспілкуватися з колегою: він сам був шофером, тільки на вантажній машині. Оповідач не став засмучувати співрозмовника, розкриваючи справжню свою професію (так і залишилася невідомою для читача) і збрехав, що чекає начальство.

Соколов відповів, що не поспішає, а перекурити полювання. На самоті курити нудно. Побачивши розкладені для просушування сигарети, він пригостив оповідача власним тютюном. Закурили вони, розговорилися. Оповідач ніяково було з-за дрібного обману, тому він більше слухав, а говорив Соколов.

Довоєнна життя Соколова – Спочатку життя моя була звичайна. Сам я уродженець Воронезької губернії, з тисяча дев’ятсот року народження. У громадянську війну був у Червоній Армії, в дивізії Кіквідзе. У голодний двадцять другий рік подався на Кубань, ішачити на куркулів, тому й уцілів. А батько з матір’ю й сестричкою будинку померли від голоду. Залишився один. Родні – хоч конем грай, – ніде, нікого, ні однієї душі. Ну, через рік повернувся з Кубані, хатинку продав, поїхав у Воронеж. Спочатку працював у плотницкой артілі, потім пішов на завод, вивчився на слюсаря. Невдовзі одружився. Дружина виховувалася в дитячому будинку. Сирітка. Хороша попалася мені дівка! Смирна весела, догідлива і розумниця, не мені подружжя. Вона з дитинства дізналася, почім ківш лиха стоїть, може, це й позначилося на її характері. З боку дивитися – не так вже вона була з себе видна, але ж я-то не з боку на неї дивився, а в упор. І не було для мене красивою і бажаною її, не було на світі і не буде!

Прийдеш з роботи втомлений, а інший раз і злий, як чорт. Ні, на грубе слово вона тобі не нагрубив у відповідь. Ласкава, тиха, не знає, де тебе посадити, б’ється, щоб і при малому достатку солодкий шматок тобі зготувати. Дивишся на неї і відходиш серцем, а через трохи обіймеш її, скажеш: “Прости, мила Іринка, нахамив я тобі. Розумієш, з роботою в мене нині не заладилося”. І знову у нас світ, і в мене спокій на душі.

Далі розповідав знову таки про дружину, як вона його любила і не дорікала навіть тоді, коли доводилося випити зайвого з товаришами. Але незабаром народилися у них діти – син, а потім – дві дочки. Тоді з випивками було покінчено – хіба що кухоль пива у вихідний собі дозволяв.

У 1929 захопили його машини. Став він шофером вантажівки. Жив собі поживав та добра наживав. А тут – війна. Війна і полон На фронт проводжала його вся сім’я. Діти тримали себе в руках, але дружина дуже засмутилася – востаннє мовляв бачимося, Андрій. У загальному і так нудно, а тут ще й дружина заживо хоронить. У засмучена виїхав на фронт.

На війні він теж був шофером. Двічі легко поранили. У травні 1942 року опинився під Лозовеньками. Німці йшли у наступ, а він зголосився на передній край везти боєприпаси нашої артилерійської батареї. Боєприпаси не довіз – снаряд упав зовсім близько, вибуховою хвилею перевернуло машину. Соколов втратив свідомість. Коли отямився – зрозумів, що знаходиться в тилу ворога: бій гримів десь позаду, а повз йшли танки. Прикинувся мертвим. Коли вирішив, що всі пройшли – голову підняв, побачив йдуть прямо до нього шістьох фашистів з автоматами. Сховатися було ніде, тому вирішив померти гідно – встав, хоча ледве міг стояти на ногах – і дивився на них.


Скорочено “Доля людини” Шолохова