Скорочено “Біле ікло”

Той, що йшов за, поскользнулся на гладкому валуні й ледве не впав, але в останній момент удержався на ногах, голосно скрикнувши від болю. Видимо, у нього закружилася голова; заточившись, він витягнув вільну руку, немов шукав опору. Ставши рівно, він спробував ступити вперед, але знову похитнуся й ледве не впав. Тоді він подивився на товариша, навіть не оглянувся.

Целую мінуту він стояв нерухомо, немов щось обмірковуючи Потім крикнув:

– Агов, Білий! Я підкрутив ногу!

Білл шкутильгав далі через молочно-біле піни. Він так і не оглянувся. Товариш дивився йому вслід, і хоча його особа ніяк не оживилася, очі засвітилися тугою пораненого оленя…

Білл почекає його в схованки, і вони вдвох попливуть по Лиз на південь, до Великого Ведмежого озера, а потім через озеро до ріки Маккензи. І далі й далі на південь – нехай женеться за ними зима, нехай покриваються льодом потоки, нехай дні стануть морозні – вони плисти собі, поки доберуться до якої факторії Компанії Гудзонова затоки, де ростуть високі й здорові дерева й де вдосталь усякого продукту.

От про що думав він, намагаючись іти вперед. Але чим сильніше він напружував тіло, тим більше повинен напружувати розум, переконуючи себе, що Білл не кинув його напризволяще…

Хоча біль від голоду й притупилася, він відчув, що дуже ослабнув, і Мова в нього пересохнув, розпухнув і немов обростив вовною, у роті було гірко. А отут його ще початок дошкуляти серце. Пройде він кілька мінут, – і надалі безжалісно б’ється, а потім підскакує й боляче тріпотить, голова йде навкруги, і темніє в очах

Опівдні він бачив у великій калюжі двох піскарів. Він діяв розсудливо й зумів піймати їхнім цебром. Вони були довжиною з мізинець, і є йому вже майже перехотілося. Здавалося, шлунок дрімає. Він їх з’їв сирими, ретельно розжовуючи, – з’їв тільки тому, що йому наказував розум… У той день із працею пройшов десять миль, і на наступний переборов не більше п’яти.

Один раз він отямився від фантастичного видовища. Він ледь не втратився почуттів і захитався, як п’яний, із працею удержавшись на ногах. Перед ним стояв кінь. Він не вірив своїм очам. Їх заволокло густою імлою, що пронизували блискаючі крапки. Він почав несамовито терти ока й нарешті зрозумів, що це не кінь, а здоровенний бурий ведмідь. Звір розглядав його з ворожої інтересом.

Оловик уже підняв була рушниця, але відразу й згадав, що її не заряджено. Опустивши її, він витягся із прикрашених бісером піхов мисливський ніж. Перед ним було м’ясо й життя.

Розпачливу хоробрість змило хвилею страху. Якби людина побігла, ведмідь погнався б за ним, але людина не втекла. Осміліли від страху, він теж заричав, дико, люто, вкладаючи в це ричання весь свій страх, як невіддільний від життя, переплетений з найглибшими його коріннями.

Ведмідь відступив убік, загрозливо рикаючий: він і сам злякався цієї загадкової істоти, що стояла прямо й не боялася його. Але чоловік не рухався. Він стояв і далі, як статуя, поки небезпека минула й тільки тоді, не придатна більше стримувати тремтіння, сіл на вологі мохи…

Всю ніч він чув кашель хворого вовка й час від часу бекання оленя. Навколо вирувало життя, але життя, повне сил і здоров’я, і він розумів: хворий вовк іде за хворою людиною, сподіваючись, що та вмре раніше. Ранком, відкривши ока, воно побачив, що звір не зводить із його тужливого, голодного погляду…

Він пішов по стопах людини, лізла рачки, і незабаром добрався місця, де вони перервалися – на мокрому моху лежали свижообгризени кістки, а навколо виднілися сліди вовчих лабетів. Тут же валялася сумка з Лосяч шкіри, точно така, як і в нього, рвана гострими іклами. Він підняв сумку, хоча її вага була майже непосильна для його слабких рук. Білл ніс її до кінця…

Він відвернувся. Що ж, нехай Білл покинув його, але він не візьме золота, не ссати чистових кісточок. А Білл надійшов би, виявися на його місці, думав він, плетучись далі.

У той день він скоротив відстань між собою й кораблем на три милі; наступному – ще на дві. Тепер він мимо четвереньках, як Білл. Під кінець п’ятого дня до корабля залишалося миль сім, і він уже був неспроможний проповзти за день і милі. Його коліна стали суцільною раною, як і ноги, кривава смуга тяглася за ним по каменях і мохам. Один раз, оглянувшись, він побачив, що вовк жадібно вилизує треба, і зрозумів, який його чекає кінець, якщо… якщо він сам не вб’є вовка.

Він лежав на спині й прислухався до хрипкого подиху хворого вовка, що підходив до йому ближче й ближче.

Подих він не чув, але повільно пробудився від сну, відчувши, як шорстка мова торкнулася його руки. Він чекав. Ікла злегка стиснулися, потім здавили руку сильніше, вовк зібрав всю свою силу, намагаючись устромити зуби в їжу, який так довго чекав. Але й людина чекала довго, рука здавила щелепу. І поки вовк слабко відбивався, а рука в’януло тримала за щелепу, інша рука повільно простягнулася й схопила звіра. Мінут через п’ять чоловік всім своєю вагою наліг на вовка. Але рукам не вистачало сили задушити його. Тоді він пригорнувся особою до вовчої глотки, намагаючись її пркуситы. Рот забився вовною. Пройшло півгодини, і людина відчула, як у горло потік теплий струмочок. Кров зовсім йому не подобався. Він ковтав її, немов розтоплений свинець, із працею переборюючи відразу. Потім він перевернувся на спину й заснув.

Учасники наукової експедиції китобійного судна “Бедфорд” помітили дивну істоту, що повзло до води: це виявилася людина. Тільки через тривалий час, вийшовши з безглуздого стану, чоловік розповів, хто він такий і що йому довелося пережити.

Ще довго він ховав взапас сухарі, але це пройшло, перш ніж “Бедфорд” кинув якір у бухті Сан-Франциско.

Коментар

У розділ “Людин у життєвих випробуваннях”, крім романів Д. Дефо ” Робинзон Крузо ” і Ж. Верна “П’ятнадцятирічний капітан”, входить і оповідання “Любов до життя” (“Спрага життя”).

У вивчених романах ти під різними кутами зору побачив твердження людських цінностей: здатність виживати в будь-яких умовах, вірність друзям, готовність прийти на допомогу, торжество розуму й сили духу.

Оповідання Джека Лондона “Любов до життя” ще раз затверджує щирі цінності людського життя: мужність, волю, честь, людяність на противагу спраги збагачення. Сувора Природа Півночі стає справедливим суддею для фізично здорового Вілла, що втратила честь і залишає перемогу за людиною, його мужність, духовна сила й спрага життя перемагають навіть смерть


Скорочено “Біле ікло”