СІНКЛЕР, Ептон Білл

(1878 – 1968)

СІНКЛЕР, Ептон Білл (Sinclair, Upton Beal – 20.09.1878, Балтимор, Меріленд – 26.11.1968, Баунд-Брук, Нью-Джерсі) – американський письменник.

Прожив довге, змістовне життя і залишив величезну спадщину, вельми нерівноцінну з погляду художньої вартості. В одній із останніх його книг “Автобіографія” (“The Autobiography”, 1962) відтворена оригінальна фотографія: 84-річний Сінклер, бадьорий худорлявий дідок, у простій картатій сорочині, стоїть поряд із пірамідою, складеною з написаних ним книг, пірамідою, вищою за нього самого. За сімдесят років, літературної діяльності він звертався, либонь, до усіх сфер американського життя, виступав чи не в усіх жанрах: писав романи, драми, повісті, памфлети, статті, мемуари, публіцистичні дослідження, соціологічні праці, кіносценарії, укладав антології. Його твори були перекладені майже 60 мовами. Сінклер був одним із найпопулярніших письменників світу. У його архіві збереглося понад півмільйона рукописних сторінок. Сінклер залишив також величезну епістолярну спадщину – десятки тисяч листів. Серед адресатів, з якими він листувався, близько 1300 видатних діячів політики і літератури, науки і мистецтва: Ф. Д. Рузвельт і Й. Сталін, В. Черчілль і А. Ейнштейн, Максим Горький і Р. Роллан, Дж. Б. Шоу і Г. Веллс, А. Барбюс і С. Ейзенштейн та багато інших.

Упродовж усього життя він постійно тримав руку на пульсі світових проблем. Сінклер не належав до письменників кабінетного типу, які протягом тривалого часу плекають свої задуми, – він був радше невгамовним репортером, котрий квапиться відтворити події за гарячими слідами. Хрестоматійними стали слова Дж. Б. Шоу: “Коли мене запитують, що відбувалося протягом мого довгого життя, я зважаю не на комплекти газет і не на авторитети, а на романи Ептона Сінклера”. Величезна популярність Сінклера серед широкого читацького загалу разюче контрастувала зі зневажливим ставленням до нього з боку “академічної” критики. Для неї він був “соціологом”, “журналістом”, котрий вдерся у світ вишуканої словесності. Справді, Сінклер відрізнявся від звичного типу літератора, його книги вирізнялися відвертою тенденційністю, пропагандистською орієнтацією. Дж. Б. Шоу вважав, що Сінклер – “письменник-борець із соціальним підходом”, для якого перо – “зброя”, а “літературні прийоми цікаві не самі по собі, а як засіб донесення до читача своїх ідей”. Пояснюючи свою думку, Шоу стверджував: Ептон Сінклер – “не Генрі Джеймс, а радше Даніель Дефо”. Він був представником нової тенденції у літературі XX ст., коли гострі соціальні проблеми спонукали письменників до “ангажованості”, змушували займати виразну позицію, брати участь у суспільно-політичній боротьбі й активно впливати на симпатії та переконання читачів. Але у своєму прагненні до актуальності і негайного реагування на події С нерідко писав нашвидкоруч, іноді диктував тексти творів стенографісткам, майже не переймаючись формою і вдаючись до “посереднього” стилю викладу.

Він народився в сім’ї аристократів, котрі зубожіли внаслідок війни Півночі та Півдня. Батько торгував вином, відтак Сінклер змалечку зненавидів алкоголь і став ревним прибічником тверезого способу життя. У 15 років він уже займався літературною поденщиною, писав бульварні оповідання та повісті, щоби заплатити за навчання у коледжі. Будучи студентом Колумбійського університету, він видав свої перші романи “Король Мідас” (“King Midas”, 1901) і “Принц Хаген” (“Prince Hagen”, 1903). Його ім’я стало відомим у США після того, як побачив світ роман “Джунглі” (“The Jungle”, 1906), який був подією не лише у літературному, айв громадському житті країни. У центрі роману – гірка доля родини литовських емігрантів, які прибули у США і стали об’єктом безжальної експлуатації. Трагічною є доля головного героя Юргіса Рудкуса, пролетаря, робітника на різниці, безробітного, волоцюги, котрий потрапив до в’язниці, згодом люмпена-заробітчанина, штрейк-брехера, котрий у фіналі роману “навертається” у соціалістичну віру. У його дружини Уни, виснаженої надмірною працею, починаються передчасні пологи, і вона помирає; перший син Антанас, залишений без догляду, тоне у вуличній грязюці; гине і друга дитина. Такою ж трагічною виявляється і доля інших родичів Юргіса Рудкуса. Кульмінацією роману став страхітливий, сумнозвісний опис чиказьких різниць: робітники працюють у жахливих антисанітарних умовах; у виробництві використовують і падлятину, і туберкульозну худобу; із зіпсованого м’яса виготовляють ковбасу та консерви. Зі сторінок роману поставала переконлива картина того “промислового рабства”, яке письменник затаврував за допомогою влучної і вбивчої метафори: “джунглі” . Відтоді цей образ назавжди увійшов у поточне мовлення. Викривальний документальний матеріал, який Сінклер зібрав та “інтегрував” у текст роману, приголомшив читачів. Була навіть створена спеціальна сенатська комісія для вивчення становища на чиказьких різницях.

“Джунглі” стали яскравим зразком соціологічного роману, а сам письменник виступив як представник “літератури протесту”, що відігравала в Америці важливу роль. На початку 1900-х pp. Сінклер належав до руху т. з. “розпорпувачів багна”, великої групи журналістів і публіцистів (їхнім лідером був Л. Стеффенс), котрі виступали на шпальтах популярних масових видань із сенсаційними викривальними публікаціями про огидні явища американського способу життя і всієї суспільної системи, а саме: про корупцію виконавчої та законодавчої влади, продажність охоронців порядку, виготовлення фальсифікованих ліків, про спекуляцію та махінації у фінансових сферах, про торгівлю “живим товаром”, використання дитячої праці, шахрайство політиканів і т. п. Виступи “розпорпувачів багна” стимулювали процеси реформування.

Дж. Лондон назвав “Джунглі” “Хатиною дядечка Тома” рабів найманого капіталу”. Л. Толстой, отримавши у Ясній Поляні роман з дарчим підписом автора, зауважив у щоденнику: “Дивовижна книга. Автор – знавець життя робітників. Викриває недоліки всього цього американського життя.

Серед творів, написаних Сінклером на початку століття, вирізняється роман “Король Вугіль” (“King Coal”, 1917), за основу якого автор узяв реальні події страйку на вугільних копальнях у Колорадо. Як і в “Джунглях”, Сінклер детально описує виробничі процеси у важкій та небезпечній шахтарській праці. Своєрідність роману полягає в тому, що автор відтворює події через сприйняття головного героя, багача Хара Ворнера, який, щоправда, тимчасово “відшаровується” від свого класу і ставиться до гірників зі співчуттям. На тлі суворих буднів шахтарського селища розгортається історія кохання Хара Ворнера і Мері Барк, “червоної Мері”, робітниці-ірландки, пристрасної мужньої дівчини з чулим, добрим серцем, яку данський критик Г. Брандес назвав “Валькірією робітничого класу”. Помітно, що в цьому романі письменник уже не вірить у заклики до милосердя, адресовані можновладцям. Робітники постають не як жертви, виснажені експлуатацією, а як люди, готові боротися за свої права. Зображені в романі перипетії страйкової боротьби засвідчили, що в літературі з’явилася нова тема відкритого протистояння праці та капіталу.

Міжнародний резонанс викликав знаменитий роман Сінклера “Джіммі Хіггінс” (“Jimmie Higgins”, 1919), перший у західній літературі відгук на російську революцію 1917 р. У цьому творі (щоправда, у притаманній Сінклеру дещо схематичній манері) відтворено процес становлення і розвитку особистості, показана життєва історія звичайного американського робітника, функціонера соціалістичної партії. Дізнавшись про перемогу більшовиків, Хіггінс вбачає у цьому втілення своїх давніх сподівань. Мобілізований в армію, він вірить у те, що, воюючи з кайзером, захищає демократію і допомагає країні Рад. Спочатку Джіммі воює з німцями у Франції. А потім у складі експедиційного корпусу він потрапляє до Радянської Росії. Там на фронті поблизу Архангельська під впливом революційної агітації більшовика Калинкіна Хіггінс відмовляється воювати проти своїх братів – російських робітників. Його заарештовує контррозвідка, у казематах Джіммі катують. Страждаючи, Хіггінс відчуває себе солідарним з усім людством, яке бореться проти гноблення і визиску.

Перше повоєнне десятиліття виявилося одним із найплідніших етапів у творчості Сінклера. У 20-х pp. він став найпопулярнішим у СРСР американським письменником. У клубах та бібліотеках відбувалися спеціальні обговорення його творів. Горький, з яким Сінклер листувався з 1912 p., повідомляв йому: “Джіммі” – чудова річ, її дуже добре читають у Росії. Ви пишете дедалі краще – сердечно вітаю Вас із цим”.

У цей час Сінклер активно працював як публіцист, оприлюднивши серію викривальних памфлетів “Мертва рука”. У них він завзято атакує соціальне зло. Демонструє залежність церкви від фінансових інтересів (“Вигоди релігії”); продажність преси (“Мідна марка”); деградацію письменників, які узалежнили свою творчість від долара (“Мистецтво Мамони”); примітивізацію мистецтва і перетворення його на масову комерційну псевдокультуру (“Гроші пишуть”). Критикував Сінклер і вади освіти як у школах (“Гусенята”), так і в університетах (“Гусячий крок”). У його романах об’єктом викривання стають корінні недоліки системи: він показує проникнення у робітниче середовище таємної агентури, донощиків і шпигунів (“100”); махінації королів “чорного золота” (“Нафта”); підпорядкування апарату судочинства інтересам владоможців (“Бостон”). Особливо цікавим був роман “Бостон”, у якому Сінклер подав широку соціальну панораму американського суспільства, втягненого у боротьбу проти процесу над Сакко і Ванцетті, котрі стали жертвами несправедливого суду.

На початку 30-х pp. Сінклер брав активну участь у політичному житті. Він опублікував свою програму, т. зв. ЕПІК (“Покладемо край злидням у Каліфорнії”, 1934), і висунув свою кандидатуру на посаду губернатора цього штату, проте зазнав поразки на виборах. З другої половини 30-х pp. брав участь в антифашистському русі письменників. Його повість “Вони не пройдуть” (1936), оперативний відгук на події в Іспанії, незважаючи на певну поверховість і “тенденційність”, містила актуальний заклик до єдності всіх борців з коричневою загрозою.

Наприкінці 30-х pp. Сінклер почав працювати над багатотомною епопеєю про Ланні Бедда (“Lunny Buddserie”, 1940-1953), яку відкриває роман “Крах світу” (1940). Дія у цьому творі відбувається у період 1913 -1919 pp. У другому романі серії (“Поміж двох світів”. 1941) йдеться про епоху від Версальського миру до економічної кризи 1929 р.

У процесі написання нових романів серії письменник дедалі ближче підходив до сучасності, а в заключних томах Сінклер уже йшов у ногу з часом. В епопеї відтворюється історична панорама подій від початку Першої світової війни до кінця 40-х pp. Дійовими особами романів Сінклера були Рузвельт, Трумен, Сталін, Гопкінс, верховоди “третього рейху”, міністри та генерали, дипломати і письменники. Сінклер аналізував такі важливі події, як конференції у Версалі та Генуї, фашистський переворот в Італії 1922 p., прихід Гітлера до влади у 1933 p., “зсередини” показував життя “третього рейху” у 30-х pp. та бойові дії союзників у період Другої світової війни. Реальні історичні постаті, чимало з яких на час створення епопеї були живими сучасниками Сінклера, діють у його романах поряд з вигаданими героями. Увесь цей багатющий матеріал “цементувався” за допомогою центрального персонажа, сина мільйонера Ланні Бедда, котрий подорожує світом як експерт з купівлі творів живопису і виконує деякі важливі конфіденційні завдання антифашистського характеру. У заключних томах епопеї, особливо в останньому романі “Повернення Ланні Бедда” (1953), герой гостро виступає проти сталіністського експансіонізму і тоталітаризму, натомість пропагуючи американські демократичні ідеали.

До кінця життя Ептон Сінклер залишався прибічником принципів демократичного соціалізму. Разом із С. Льюїсом письменник зробив істотний внесок у становлення “соціологічного” напряму в реалізмі, у розвиток “літератури факту”, документального та публіцистичного роману.

Б. Гіленсон


СІНКЛЕР, Ептон Білл