Розвиток національного театру та драматургії 1920-1930 рр

Театр у всі часи був для культурних народів великою цінністю, яка мала незвичайне моральне, культурне й громадське значення як школа, що безпосередньо давала масам усе те, що придбали життя, наука й знання. Чим світліші часи, чим буйніший розгін і розквіт національного життя, тим більше з’являється матеріалу для драматичної творчості, яка стає найвірнішим дзеркалом почувань, ідей та змагань, якими громадянство в певний час жило. Нам, глядачам початку XXI століття, навіть і на думку не спадає задуматися над тим, який важкий, нерідко тернистий шлях пройшов український професійний театр.

На початку 20-х рр. XX ст. діяло 74 професійні театри, численні самодіяльні театри на периферії та пересувні робітничо – селянські театри, що спеціалізувалися на агітках, прославляючи месіанізм пролетаріату. У Києві 1918 р. функціонували Державний драматичний театр, очолюваний Олександром Загаровим, Державний народний театр під керівництвом Панаса Саксаганського і “Молодий театр” Леся Курбаса. У 1919-1920 рр. у Галичині й на Буковині діяли “Новий Львівський театр”, Чернівецький театр і Державний театр ЗУНР. У 1919 р. організувався Державний театр імені Т. Шевченка в Катеринославі, у 1920 р.- у Вінниці імені І. Франка (керівник Гнат Юра). 1922 р. керований Лесем Курбасом Київський драматичний театр перейменовано на “Березіль”, 1926 р. його перевели до Харкова, тодішньої столиці України. Народившись і розквітнувши на хвилі національного відродження, театр узяв собі назву “Березіль” – тобто березень, перший місяць весни, ставши “за справжню весну українського театру”. “Березіль” власне був і театром, і мистецькою лабораторією, закладом, що проводив значну культурно – громадську роботу, організувавши творчі майстерні на периферії (Бориспіль, Біла Церква) та в Києві, де проводилася підготовка режисерів, акторів, драматургів, критиків, працівників театру.



Розвиток національного театру та драматургії 1920-1930 рр