Про вовчика-братика і лисичку-сестричку – народні казки

Як був собі дід та баба, а в них не було дітей; так і постарілись – удвох собі. Раз у неділю баба напекла пиріжків з маком, поставила їх на віконці та й каже: “Оце тобі, дідусю, а се – мені; се тобі, дідусю, а се – мені”. А лисичка підкралась та й ухватила пиріжок з вікна – була така та й нема. Вибігла на поле, зараз сіла, виїла мачок із пиріжка, а в пиріжок наклала поганого… Стулила його і вп’ять пішла. Недалеко пастухи пасли телята. Вона прибігла до тих пастухів. – Здорові, хлопці! – Здорова! – Проміняйте мені бичка на маковий пиріжок! Ті довго не хотіли; далі таки вона одурила найдурнішого: проміняв їй бичка. – Глядіть же, – каже, – хлопці, не їжте пиріжка, аж поки я зайду за гору. От загнала вже того бичка за гору, догнала до лісу, прив’язала до дубка, а сама пішла в ліс рубати дерева на саночки. – Рубайся, деревце, криве і праве! Рубайся, деревце, криве і праве! Нарубала дерева, зробила саночки, запрягла бичка, сидить і поганя: “Гей-гей, бичок-третячок, вимінятий за маковий пиріжок!” – Се де не взявся їй назустріч вовчик-братик. – Здоров була, лисичко-сестричко! – Здоров, вовчику-братику! – Де ти була, лисичко-сестричко? – У лісі, саночки робила. – Гарні саночки! Підвези ж мене, лисичко-сестричко! – Так саночки поламаєш. – Ні, не поламаю: я тільки одну лапку положу. – Та положи вже, ніде тебе діти. Вовк положив лапку, а саночки – трісь! – Вовчику-братику, саночки ламаються. – Та ні, лисичко-сестричко, – то я орішки кусаю. – Дай же і мені. – Та то в мене тільки один і був, лисичко-сестричко. Положу я і другу лапку? – Саночки поламаєш. – Ні, не поламаю. Положив і другу лапку, а саночки – трісь! – Ой, лишечко, саночки тріщать! – Та то я, лисичко-сестричко, орішок розкусив. – Дай же й мені. – Так нема більше. Положу-бо я, лисичко, й задні лапки? – Саночки поламаєш. – Та ні, лисичко! – Та положи вже! Положив він, а саночки вп’ять – трісь! – Ой, вовчику, саночки тріщать! – То я, лисичко-сестричко, орішки кусаю. – Дай же й мені! – Так оце-бо останній розкусив. Лисичко-сестричко, положу-бо я і хвостик? – Та положи вже, хай тобі сі та ті. Убрався зовсім у саночки, а саночки – трісь-трісь-трісь!.. Так і розпались. – А щоб тобі добра не було, проклятий вовцюган! Що се ти мені наробив? Іди ж тепер у ліс та рубай дерево! – Як же його рубати, лисичко-сестричко? Я не вмію. – Кажи: “Рубайсь, деревце, криве й праве! Рубайсь, деревце криве й праве!” От він увійшов у ліс та: “Рубайсь, деревце, саме праве! Рубайсь, деревце, праве!” Нарубав самого правого деревця та й волоче до лисички. – Чого се ти нарубав? Я ж тебе вчила, як казати. – Та я ж і казав: “Рубайсь, деревце, саме праве!” – Я тобі веліла казати: “Рубайсь, деревце, праве й криве!” Піди ж уп’ять та так і кажи. От він уп’ять увійшов у ліс та: “Рубайсь, деревце, саме криве. Рубайсь, деревце, саме криве!” Нарубав самого кривого і волоче до лисички. – Нащо ж ти самого кривого нарубав? – Та ти ж мені так веліла. – Тьфу, противний же який! Постій же, коли так, тут, погляди бичка, я сама піду по дерево. Побігла, нарубала дерева і живо вернулась. Гляне – вовка немає, а бичок стоїть під тином. Лисичка до його, а в його під пузом солом’яний віхоть заткнутий. Лисичка хап за той віхоть, а відти горобці – кшшш! Що за знак? Коло бичка паличка стоїть. Вона взяла ту паличку, а бичок і впав. “Ну, – дума лисичка, – постривай же ти, проклятий вовцюган! Прийдеться і тобі”. Подивилась, подивилась на бичка та й побігла скрізь шляхом. Бігла, бігла, дивиться – іде валка чумаків. Вона впала серед дороги, укачалась в пісок і лежить, мов нежива. Передній чумак зараз її побачив. “Дивіться, – каже, – хлопці, яка здорова лисиця лежить!” Усі її обступили, перевертають її. – “Та вона дохла, цур їй пек!..” Та й минають. А самий останній у валці чумак і каже: “Вже ж я візьму, дарма, що дохла, пригодиться дітям на шапочки”. Узяв та й укинув її у віз, аж на самий спід, під рибу. Лисиця зараз прогризла дірку у возі і давай викидати рибу. Кида та й кида по одній, поки і викидала піввоза. Тоді і сама виплигнула. Позбирала ту рибку, сіла під копицею та й їсть. Се де не взявся вовчик-братик іде… – Здоров була, лисичко-сестричко! – Здоров! – Що ти їси, лисичко-сестричко? – Рибку. – Дай же і мені покуштувати. – Піди собі налови. – А де ж її ловити? – У річці. – Так дай же я покуштую, хоч пірце дай, – тоді й я піду ловити. Вона дала йому пірце. Покуштував він. – А, добра! Поведи і мене, лисичко-сестричко, то й я собі наловлю. – Ходімо. Привела вона його до річки. Се було восени, і вода починала вже замерзати. – Стромляй же, – каже, – хвіст у ополонку! Він устромив хвіст, а лисичка бігає округи та приказує: “Мерзни, мерзни, вовчий хвосте, мерзни, мерзни, вовчий хвосте!” – Що ти там, лисичко-сестричк
о, кажеш? – Та то я кажу: “Ловись, рибка, мала й велика”. Як хвіст уже став замерзати, лисичка і каже: “Ану, потягни – чи важко?” Вовк потяг хвіст: – Та важко вже. – Ото вже рибка почала чіпляться. А сама все біга округи ополонки та: “Мерзни, мерзни, вовчий хвосте!” – Та що ти там, лисичко-сестричко, все кажеш? – То я кажу: “Ловись, рибка, мала і велика!” Як вода зовсім уже замерзла, тоді вона і каже: “Тягни, вже багато риби начіплялось”. Вовк тягне, тягне – не витягне хвоста. – Що се ти мені наробила, лисичко-сестричко? А вона кричить: – Ідіть, люди, вовка бити! Як назбігалось людей!.. Хто з сокирою, хто з ціпом, хто з вилами, а жінки з кочергами та з рогачами. Давай локшити того вовка. А лисичка тим часом пробралась у село, забігла в хату. А в тій хаті стояла діжа немішапа (хазяйки не було: побігла вовка бити). Вона взяла вивернула діжу, укачалась-укачалась у тісто, вибігла і прямо на поле. Коли дивиться – і вовк іде, та тільки-тільки тиняється: прилокшили добре його сердешного. Порівнявся з лисичкою та й каже: – Спасибі, лисичко-сестричко: наробила ти мені добра, оддячила! – Ох! Ох! Цур тобі! Хіба не бачиш, що й з мене мозок тече – се мене так побили і голову провалили мені. Вовчику-братику, підвези мене! – Так я і сам нездужаю. – Та все ж таки ти здоровіший від мене. От не дійду додому. – Так сідай же. Нічого з тобою робити. А вона стогне. Злізла йому па спину і умостилася та: “Битий небиту везе, битий небиту везе”. – Що ти там, лисичко-сестричко, кажеш? – То я кажу: “Битий биту везе”. – Та воно, бач, і правда. А вона вп’ять своє: “Битий небиту везе”. – Та що ти там усе балакаєш, лисичко-сестричко? – То я кажу: “Битий биту везе”. От став вже діходити до лисиччиної хатки. – Тепер же вставай, лисичко-сестричко! А вона тоді – плиг до дому та: – Битий небиту привіз! Битий небиту привіз! – Не ти катова і лисичка. Отак мене піддурила! Та за нею. Хотів був її вдарити. А лисичка в хатку та й зачинилась. Дивиться в віконце та ще й дражне вовка: “Битий небиту привіз”. Потяг вовк додому – ледве-ледве лізе сердешний та проклина лисичку. А вона собі живе – під’їда свою рибку та курей ловить.


Про вовчика-братика і лисичку-сестричку – народні казки