Постмодернізм

Постмодернізм (лат. post – префікс, що означає наступність; фр. modernе – сучасний, найновіший ) – загальна назва окреслених останніми десятиліттями тенденцій у мистецтві, що виникла після модернізму та авангардизму. Хоч цей термін з’явився раніше (вперше згадується у 1917), він поширився наприкінці 60-х спершу для означення стильових тенденцій в архітектурі, спрямованих проти безликої стандартизації та програмового техніцизму, а невдовзі – у літературі та малярстві (поп-арт, оп-арт, “новий реалізм”, геппенінг та ін). Популярності П. сприяли міркування філософів Ж. дерріди, Ж. Батея, особливо праці Ж.-Ф. Ліотара. Основним джерелом П. в аспекті пізнання виявилася “деструкція”, визнання прогресу лише у вигляді неспростовної ілюзії, загострене, перейняте “еклезіастівським” пафосом відчуття вичерпності історії, естетики, мистецтва. Реальним вважалося варіювання та співіснування усіх – і найдавніших, і новітніх – форм буття. Відтак принципи повторюваності та сумісності перетворилися на стиль художнього мислення з притаманними йому рисами еклектики, тяжінням до стилізації, цитування, переінакшений, ремінісценції алюзії. Тут митець має справу не з “чистим” матеріалом, а з культурно освоєним, оскільки існування мистецтва у попередніх класичних формах неможливе в постіндустріальному суспільстві з його необмеженим потенціалом серійного відтворення та тиражування. Однак П: полягає не в утвердженні “деструкції” на противагу оригінальній творчості, а в дистанціюванні від напружених опозицій “руйнування – відродження”, “серйозність – гра” тощо, в стиранні граней між високим мистецтвом та кітчем, медитацією і геппенінгом, у поєднанні пориву до трансцендентного з постійним перетрушуванням “багажу” культури, у переоцінюванні традицій авангардизму та модернізму. Постмодерністи, на противагу неоавангардистам, здійснюючи перехід від художньої діяльності до діяльності з приводу цієї діяльності, неабиякого значення надають психологізму, що активізує в індивідуальній свідомості закріплені архетипи, перетворює мистецьке явище на густу сув’язь асоціацій та метафор. При цьому П., схильний до дискретного світосприйняття, перейнятий стильовою еклектикою, не ставить собі за мету самоздійснитися у цілісній естетичній концепції, в якій розбудовувався модернізм. В українську літературу П. увійшов непомітно. В поезії він більш притаманний Еммі Андіевській, Р. Бабовалу, С. Гостиняку, почасти “Новій дегенерації”, у прозі – В. Медведю, Ю. Андрухович У, Є. Пащковському, Оксані Забужко. Особливе значення у П. надається іманентній текстовій структурі, власне, текстові у тексті. Тому це явище варто розглядати в аспекті концептуального мистецтва, наприклад, тавтологічний прийом самокоментування у прозі Ю. Андруховича (“Московіада” та ін.). Водночас у П. переглядається традиційна ідея письменника як автора твору, ототожнювана з певним функціональним принципом, посилюється тенденція зникнення авторської функції. У випорожненому літературному просторі його має замістити дискурс, зведений до “анонімного мурмотіння”, як про це пише французький філософ М. Фуко, концепцією якого живиться практика П.



Постмодернізм