Погляд

Лежу на холодній долівці і намагаюсь не дихати, мені не потрібен час, не потрібне повітря – все одно життя вже закінчилося. Я не маю змоги бачити сонце, сонце, яке вже ніколи не зійде для мене. В небі бачу лише пустку і свої очі. Мій сон пройде крізь час, розірве кайдани невідомого, розіб’є холодну кригу простору… Знову холодний сніг білим дивом органічно поєднується з червоним кольором моєї крові. Легка посмішка і знову забуття… Я знову, скрізь бачу свої очі, – вони пусті, ніякі – це очі давно померлої людини. Я відчуваю їх холод всім своїм єством. Страху перед кінцевим результатом немає, його й не могло бути, він мені не потрібен. Знову сніг, знову кров… Я піднімаюся над своїм тілом, я бачу себе таким як ніколи, я бачу себе наскрізь. Холодне каміння трохи тисне на скроні, та це байдуже, головне щоб я не бачив своєї посмішки… Хмари вкутали землю, сколихнули високі трави, заспокоїли необмежені простори душ. Я кличу їх, та вони вже дуже далеко. Ні мені вже не боляче… Я кожен день хочу бачити свою кров, я не можу без неї, – бо це все що в мене лишилось, все що можу віддати коханим людям… І знову я на землі, знову холодними, сухими вустами припав до зоряного пилу, намагаючись спокутувати свій гріх, та то пусте. Сон зачиняє двері перед дійсністю, він не хоче її бачити… Заглянь у мою душу – побачиш розбите дзеркало… .


Погляд