Переказ змісту поеми Байрона “Шильонский в’язень”

В основу поеми Байрона лягла Історія швейцарського республіканця, письменника й філософа, Франсуа Боннивара. За виступи проти режиму герцога Карла III Савойского він був заточений у Шильонский замок і пробув там шість років, з 1530 по 1536 рік. Чотири роки з них він провів у камері, розташованої нижче рівня озера (замок, що служив державною в’язницею, перебував на березі Женевського озера). Боннивар був звільнений з в’язниці військовим загоном Берна, що захватили замок

Їх було шість братів – п’ятьох вуж немає. Троє братів, серед яких шильонский в’язень, що розповідає цю сумну повість, – старший, кинуті втюрьму. Двох уже “зжерла глибина” підземелля. В’язень описує свою темницю: від вологості її стіни покриті мохами, на сирій підлозі лише зрідка світиться, немов болотний вогник, промінь світла. У стіни умуровані кільця з ланцюгами, куди заковані в’язні; залізо вгризається в тіло, заподіюючи біль при кожному русі. Брати прицвяховані ланцюгами до стін і, хоч перебувають поруч, не можуть бачити один одного в тьмі. Старший намагається підтримати дух братів:

“З нас трьох я старший був; Я жереб власний забув, Дихаючи заботою однієї, Щоб їм не дати впасти душею”.

Першим не витримав неволі “могутній і міцний у кольорі років” середній брат: “Не від нестатку вболівав і марнів Мій брат: дорівнює зав’янув би він, Коли б і млістю оточений Без волі був… Навіщо мовчати? Він умер… я ж йому подати Руки не міг в останню годину…”. Молодший – “ангел з колибельнихлет, скарб сім’ї рідний” – довго терпляче зносив “жереб свій”, але й він став падати духом, слабшати й гаснути: “…на жаль! він гаснув, Як веселка, зачаровуючи нас, Прекрасно гасне в небесах: Ні подиху вболівай на вустах; Ні ремства на жереб свій…”

Втратившись братів, в’язень перетворюється в “хладний камінь”. Раптом він чує у своїй похмурій темниці голос співаючої пташки; йому здається, що це “райський гість”, що це дух брата спустився з небес, щоб возвестить йому про швидку волю. І дійсно, незабаром безжалісний режим був ослаблений: в’язневі дозволили з ланцюгом на шиї бродити уздовж тюремних стін. Але його вже мало що радує, адже тут, у в’язниці, він схоронив усе, що любив, і тепер “на бенкеті земному” йому вже немає місця. Добравшись до віконця, він бачить маленький острівець (єдиний на озері й такий малюсінький, що на ньому росло всього два-три дерева), човник з веслярами, що причалював до берега, що ширяє в хмарах орла

“И сльози нові з очей Пішли, і новий сум Мені стисла груди… мені стало жаль Моїх покинутих ланцюгів”.

Ішли дні й роки – в’язень не вважав їх. Одного чудового дня дверей його темниці відчинилися й він вийшов на волю, але в’язень уже так отвик від її, що в’язниця стала для нього рідним будинком:

И люди нарешті прийшли Мені волю бідну віддати Переклад В. А. Жуковського


Переказ змісту поеми Байрона “Шильонский в’язень”