Павло Тичина – Прометей

Говорить він: – Ви мене держали між скелями, в кайданах, у неволі. Так совісно, сумлінно прикувавши, щоб я і мускулом поворухнуть не смів. Роки йшли. Минали ночі. Тисячоліття терпів я! Дурень, думав: Отямляться царі і зрозуміють мої потреби й болі, – звільнять, одпустять. Та кожна епоха шуміла своїм шумом. І після дня, як звичайно, заходила ніч. А я знову терпів і нетерпляче ранку ждав, хоч ранок нічого не приносив. Тиран черговий мені орлів та коршаків із сміхом надсилав, щоб упевнитись, чи я ще живий? І раз прилетіло їх не два, не три. За двоголовим – одноголовий, білий, чорний, за ним іще якийсь, і ще… – Тут я не стерпів! Двигнув плечима! Рвонув усе це к чорту, аж камінь закричав! Бо подавив свого й чужого люду – без ліку… Дивлюсь тепер на кров, на корчі тіла, на руїни. Заплакати? Себе убить? – Щоб знов орли? Щоб знов тирани?! – О ні!.. Піду життя творить нове – хоч би по трупах – Сам! Так мусить буть.

(1921 або ж 1922 рік)


Павло Тичина – Прометей