Пантелеймон Куліш – Степ опівідні

ПАНТЕЛЕЙМОН КУЛІШ СТЕП ОПІВДНІ Спокойно небо голубое. Никитин Блакитне небо, мов дугасте море, Безоднею самітною стоїть. Під сонцем степ, козацьке Дике поле, Огнем переливається-жахтить. Гарячий вітер хилить-нахиляє Траву хвилясту стиха до землі, І в прозирній золоченій імлі Даль степова мов тоне-поринає. Понад травою стиха жар німий, Переливаючись, пливе високо! Розтоплюється воздух осяйний, Тіснить у грудях дух і сліпить око. Дивлюсь кругом: не фарбами, огнями Картина світоіскрява горить; Над нею любо попід небесами Музика, мов срібло тонке, дзвенить. То жайворонок, лірник одинокий, Зайняв одрадну серцю вишину І звеселяє світ шумно-широкий, Співаючи про волю та весну. Німує степ: йому ні на що воля. Се немовлятко сонне в сповитку: Судилась велетню дрімлива доля На довгому байдужньому віку. Закутавсь у свої зелені шати; Пахущі мовчки нюхає квітки; Над ним по вітру носяться крилаті Метелики, мов марево, легкі.



Пантелеймон Куліш – Степ опівідні