Олена Теліга – П’ятнадцята осінь

П’ЯТНАДЦЯТА ОСІНЬ Ростиславові Д. Чи ця вечірня непрозора синь, Далекий дим, чи вогник папіроси, Чи черевики мокрі від роси – Щось нагадало неповторну осінь. . . . Похмурий ліс у вересневім сні Зітхає тяжко. Мов вогнисті птиці, Над ним літають зорі навісні, А він галуззям хоче відхреститься. Тріщить багаття. Полум’ям їдким Заслало очі. Чи мене хтось кличе? Не бачу. Раптом… Де я? Перед ким? Чиє ж це, в іскрах і вогні, обличчя? І хто ж це, хто, що у собі з’єднав Всю мужність світу? І невже ж не злочин Таємну міць, хмільнішу від вина, Мені війнути на уста і очі? І чула я: мої дитячі дні Тікають швидко, як малі ягнята, Злітають в діл, ховаються на дні, А я не хочу бігти й доганяти. Немов рослина у яснім вікні, Яка неждано вигнулась стрільчасто, Я відчувала стрункість власних ніг І гнучкість рук, що можуть дати щастя. Незнана радість і незнаний сум, Не розплеснувши, колихнули повінь… Не буря ще – її далекий шум, Ще не любов – передчуття любови. Там, за лісами, неспокійно спить В боях ранений, мій трагічний Київ, Та біля мене не лише блакить – Сліпуче сяйво,- розхиляють вії. Здавалось все: і ліс, і я сама, І це багаття в заграву злилося… Ти мала димний і сосновий смак, Моя п’ятнадцята, прекрасна осінь!



Олена Теліга – П’ятнадцята осінь