Олена Теліга – Чорна площа

ЧОРНА ПЛОЩА І Це ввижається в ніч, коли змучена пам’ять Божевільних думок від вогню не хоронить, І вони закипають, іскряться снопами, Щоб пізніше застигнути – сріблом на скронях. Тільки вранці, як вітер росою полоще Звислі руки дерев і пропалені чола, Я лишаю її – чорну, стиснуту площу, І виходжу на шлях – з синім небом довкола. II Сірий натовп, похмурий натовп, І не очі, а темна муть! Хтось зігнувся – камінь підняти, Хтось зірвався – мене штовхнуть. А один сковзнув по асфальті І в лице мені засвистав; Вчора він цілував мої пальці, А хотів цілувать – уста. Сміх жіночий злорадно тріснув І у горлі здушив мій клич… Як же ж душно і як же ж тісно В олив’яних кліщах облич! Підгинаються, в’язнуть ноги, Очі п’ють безпросвітну тьму; Мить одна – і безсилий стогін Розколише застиглу муть. ІІІ Мужні пальці торкнулись рук, Хиже серце забилось поруч. Знову тіло – напнутий лук, Дика радість – стрілою вгору. Відсахнулась на мить юрба, Покотилось по ній потоком: “Не чіпати – лише раба, А такого – цілити в око!” На чолі твоїм темний знак, Кров червона тече струмками, Та тепер я – за двох міцна І за двох – підіймаю камінь. Не загинеш! За муром день Крапле з неба вином гарячим, І життя не стоїть, а йде З гострим сміхом і гострим плачем. Олив’яне лице юрби Згине в сонці і блискавицях. Тільки вітер нас буде бить По кривавих, щасливих лицях!



Олена Теліга – Чорна площа