Михайло Петренко – Чого ти, козаче, чого ти, бурлаче

Чого ти, козаче, чого ти, бурлаче, Як вітер осінній в діброві заплаче, Головоньку схилиш, слізьми обіллєшся, Від думки, від горя у поле плетешся? Хіба ж ти, козаче, із вітром здружився, Що вітер заплакав, а ти й зажурився; Хіба тобі ні з ким ділитися горем, Як тільки що з вітром, як тільки що з полем? Чого твої очі, такі ясні очі, Як зірки вкраїнські о самій півночі, Наллються сльозами, як глянуть за гори, Де сонечко ясне сідає у морі. Ой, мабуть, мила твоя там витає, Де сонечко ясне за гори сідає; Ой що ж за недобра далекая мила; Без жалю навіки козака згубила! Як наші дівчата ранком коло хати Начнуть потихеньку пісень затинати, Чому ти, козаче, пісень не співаєш, А все тільки нишком слізки утираєш? \”Того я горюю, того плачу, люде, Що плачучи, кажуть, серцю легше буде! Бо всі пару мають, у всіх є дівчина; Тільки я не маю, один, як билина!\”



Михайло Петренко – Чого ти, козаче, чого ти, бурлаче