Марко Вовчок. Творчість Микола Зеров

Микола Зеров МАРКО ВОВЧОК. ТВОРЧІСТЬ

“Народні оповідання” Марка Вовчка з хронологічного погляду можуть бути розподілені на кілька груп. Найраніші з них, числом 11, увійшли до першого Кулішевого видання 1853 р. Це – “Викуп”, “Отець Андрій”, “Одарка”, “Козачка”, “Горпина” (“Панська воля”)- п’ять оповідань, присвячених “сваволі та немилосердю поміщиків”; троє оповідань, так само побутових, але про життя вільних людей – “Сестра”, “Чумак”, “Сон”; і троє, навіяних народними переказами-легендами: “Максим Тримач”, “Данило Гурч”, “Свекруха”; до цієї ж групи стосується оповідання “Чари”, в основі якого лежить народне повір’я про обертання людини на інші істоти – мотив метаморфози.

Другу групу становлять оповідання, що їх писала Марко Вовчок по прибутті до Петербурга та виїзді за кордон. В. Бойко у книзі “Марко Вовчок. Історично-літературний начерк” (Київ, вид-во: “Друкар”, 1918) називає їх другим та третім томом “Народних оповідань”. Здобувши собі славу оповіданнями про кріпацтво, Марко Вовчок свідомо береться тепер за тему “пани та кріпаки”. Першими оповіданнями, які вона прислала з закордону, були “Ледащиця” та “Інститутка”, “бесспорно лучшая из всех повестей и рассказов Марка Вовчка”, як уважав Петров. Сюди ж належить оповідання “Два сини”. Центр ваги в цих оповіданнях лежить “у жадібному змаганні кріпаків на волю” – пише В. Бойко. “Але мотивом служить тут не кохання, як у “Викупі”, а ясна свідомість безправності та несправедливості свого становища”. В “Ледащиці” на волю рветься кріпачка з вільного роду, в “Інститутці” волі прагнуть кріпаки з походження. Прокіп міняє кріпацтво на тяжку військову службу. Назар утікає. Загальний тон оповідань стає щораз темнішим. У “Викупі” образ пані, в якої викупляється герой оповідання Яків Харченко, подано порівняно легкими рисами; оповідач тримається тону добродушної іронії. Уже в “Одарці” та “Козачці” на знущанні власників над дворовими людьми кладеться повний наголос, авторка заступається за “униженных и оскорбленных”. Що ж до “Інститутки”, то про неї цілком справедливо сказано, що “вся повесть может быть названа в некотором роде словом о злых женах XIX столетия”. Оповідання “Три долі”, “Не до пари”, “Павло Чорнокрил” насичені психологічним матеріалом; казки, побудовані з матеріалу народних переказів та пісень (“Невільничка”, “Кармелюк”, “Дев’ять братів і десята сестриця Галя”), закінчують другий круг Вовчкових оповідань.

Нарешті, третій круг становлять “Посмертні оповідання”, знайдені в паперах письменниці по її смерті, неповні, невикінчені. З них двоє, “Дяк” і “Пройдисвіт”, писано в роках 59-61, а двоє – “Як Хапко солоду відрікся” та “Гайдамаки”, – у 90-х. Над “Гайдамаками” Марко Вовчок працювала в останні дні свого життя. Вперше опубліковано названі оповідання в ЛНВ (Літературно-науковий вісник) за 1908 p., окремою книжкою випущено два роки пізніше.

З погляду на матеріал, взятий до оброблення, оповідання Вовчкові можна розбити на три групи: а) оповідання побутові з певною публіцистичною тенденцією, б) оповідання побутові з наголосом на психології дійових осіб; в) оповідання на народнопоетичній основі.

Оповідання останнього гатунку мало чим різняться від Стороженкових. Авторка в них близько тримається історично-етнографічного матеріалу, добачаючи свою задачу в закруглюванні народного переказу та психологічному мотивуванні його подробиць. Шевченко вважав ці оповідання найвластивішими художній манері Вовчка. На думку істориків українського письменства, вони “належать до найкращих з художнього погляду” (Дорошкевич). Одні з них насичені фантастикою (“Чари”), другі торкаються недавнього минулого (“Кармелюк”), – але навіть останні, що мають героями таких борців проти закріпачення, як Кармелюк, перебувають у полоні народних уявлень. Замість показати обставини, в яких народжуються такі форми соціального протесту, як опришківство або розбишацтво, на зразок Кармелюкового, авторка дає лише портрет романтичного героя, систематизуючи дані пісень та легенд, не пробуючи вхопити крізь них характеристичні риси соціального процесу. Так само блідо накидано соціальний фон і в повістях на зразок “Інститутки”. На той час як, скажімо, в “Пошехонской старине” Щедріна автор весь час заявляє, що він має намір “восстановить характеристические черты так называемого доброго старого времени”, показати, як “старая злоба дня отравила своим ядом новую злобу дня”; Марко Вовчок таких пізнавальних завдань не ставить. Своєю “Інституткою” вона не стільки хоче подати типові явища минулого в їхній історичній зумовленості та генезі, скільки викликати співчуття до споневірених. Коли реалістична повість має перед собою в далекій перспективі ефект соціологічної студії, насичена сентименталізмом “Інститутка” Марка Вовчка, ставлячи наголос на моментах моральних (жорстоке серце панночки і т. п.), справляє скоріше враження проповіді “слова о злых женах”.

З формального боку писання Марка Вовчка становлять собою на перших порах щось подібне до етнографічного запису з народних уст. Як такі записи, з посиланнями на дійсні факти, і було їх подано в свій час Кулішеві. Куліш (а згодом і інші критики, як-от О. Котляревський) відзначив у них брак художньої типізації, відсутність характеристики, портретів, пейзажу – взагалі елементів складнішого художнього будування: “Автор ограничивается описанием единичных явлений, не представляет изображения народного быта в постоянных условиях означенного вопроса”. Пізніше Марко Вовчок дає складніше плетиво художнє, але оповідання веде по-давньому від першої особи, зберігає, як і раніше, форму усної розповіді; її портрети зроблені умовно, засобами народнопоетичного вислову. Всі герої й героїні, як це підкреслив у своїй статті 1907 р. С Єфремов, позбавлені індивідуальних рис, всі на одне лице.

Використовування народнопоетичних матеріалів, заняття етнографа (відгомін народних казок у “Галі”, народних пісень у “Кармелюкові”, думи про Марусю Богуславку в “Невільниці”) поклали свою печать і на стиль Марка Вовчка. Вона немов колекціонує у своїх писаннях поетичні образи, народні приказки, рідкісні слова й граматичні форми, а Звідси прянощі, поетична напруженість, піднесеність її стилю. Візьмімо кілька перших рядків з оповідання “Дяк” як ілюстрацію до сказаного.

“Звався він Тиміш Іванович і був дяком у нашій церкві. До нас тоді його надано, як у Макухах спразнили церкву, то звідти він переведений. Не знаю от, як вам доводилось – яких бачити дяків по селах, а мені то все траплялося, що як дяк, то й приземок, і сухобразий, і посліпни: сперву загнате у тій семінарії, а там нестатки ймуть, та ще як який піп нагодиться або й попадя, що од його з церкви, а од неї з хати гуляй, – то ні з чого дякові підцвітать. А сей Тиміш Іванович не такий, – і трохи на їх не походив: се був чоловік з росту і сили ставен, і на вроду не згірший, і на вдачу. Дивлюся я на його, то от неначе з межи гуси сірі орел сизокрилий вивівсь”.

Ці особливості стилістичні Марка Вовчка мав на увазі й Куліш, коли в статті від редакції “Основи” (1861, IV) писав: “Наш Марко Вовчок, як бджола Божа, випив найкращу росу із квіток нашої мови… ” І далі підкреслював ту ж думку іншим образом – доброго косаря: такий косар “під корінець бере: отут і зиску ждать – все вибере при землі, ні половничнику, ні чебрецю пахучого не зоставить”.

Микола Зеров. Теорії в двох томах. – К.: Дніпро, 1990 – С 229-232.



Марко Вовчок. Творчість Микола Зеров