МААРІ

(973 – 1057)

МААРІ (автонім: Абуль-Ала Ахмед ібн Абдулла ібн Сулейман ат-Танухі – 973, селище Мааррат ан-Нуман, Сирія – 1057, там само) – арабський поет-філософ.

Творчість Маарі – не лише одна з вершин середньовічної арабської поезії, а й своєрідний синтез складної та строкатої духовної культури Халіфату. У його поглядах складно переплелися впливи античної думки, мусульманських раціоналістичних учень, філософсько-релігійної доктрини шиїтської секти ісмаїлістів і мусульманського правовір’я. Водночас його творчість підсумовує довгий шлях розвитку арабської філософської лірики від песимістичних сентенцій доісламських поетів і елегій Абу-ль-Атахії до роздумів про плинність життя у панегіриках аль-Мутанаббі.

Маарі народився у сирійському селищі Мааррат ан-Нуман у сім’ї мусульманського богослова. Сліпий з дитинства, він усе ж таки зміг вивчити філософію, богослів’я та мусульманське право, арабську граматику, стародавню поезію й інші науки, тобто опанувати всім комплексом знань, обов’язковим для освіченого мусульманина того часу. Його твори свідчать про ерудицію, вони насичені різноманітними ремінісценціями зі староарабських легенд, Корану та хадисів. Більшу частину життя геніальний сліпець прожив “в’язнем подвійної тюрми” – сліпоти та добровільного заслання, причому в його дім сходилися шанувальники й учні з усіх кінців мусульманського світу, а багато освічених людей листувалися з ним.

Окрім двох збірок віршів, Маарі є автором багатьох наукових трактатів із різноманітних галузей знань і послань науково-літературного характеру. На жаль, лише деякі з-поміж них збереглися до нашого часу. Найбільшу цікавість викликає “Послання про прощення” (“Рісалат аль-гуфран”), яке певними особливостями сюжету схоже на жанр видіння європейської середньовічної літератури. “Послання про прощення” створене автором у 1033 р. у відповідь на лист богослова та літератора Ібн-аль-Каріха, в якому той висловив свої думки з питань догматики з ортодоксальних позицій.

“Послання про прощення” розпочинається серією іронічних компліментів на адресу Ібн аль-Каріха за його “благочестя” та “близькість до Бога”. Далі йдеться про подорож Ібн аль-Каріха у потойбічний світ і змальовується життя в раю, змальовується сатирично на основі буквального сприйняття тексту Корану. Виявляється, після смерті та воскресіння Ібн аль-Каріх потрапив у Долину Віддяки, де довго страждав від спеки та спраги, очікуючи на вирішення своєї долі. Ще в земному житті він приберіг документ, який підтверджував його добрі вчинки, і, опинившись перед брамою раю, він проштовхується через натовп страждальців і читає хвалебні вірші райському охоронцеві Ридвану.

Почергово Ібн аль-Каріх веде переговори з дядьком пророка Хамзою, з його двоюрідним братом Алі і, нарешті, зі самим Мухаммадом, але пророк вимагає від нього документа, де було би сказано, що той розкаявся й отримав відпущення гріхів. Урешті-решт після довгої тяганини Ібн аль-Каріх отримав від “Великого дивану” свідоцтво про каяття, а Мухаммад приклав свою печатку. У раю, як і в земному житті, Ібн аль-Каріх бачить несправедливість, багато хто потрапив сюди через “недогляд”, а інших пропустили на певних умовах. Він зустрічає там багатьох доісламських поетів, причому всі вони виявилися прощеними і потрапили в рай на підставі тих чи інших вказівок Корану чи хадисів, цитатами з яких і граматичними міркуваннями Маарі майстерно оздоблює текст, створюючи ілюзію як його строгої академічності, так і своєї абсолютної ортодоксальності.

Як і герой “Божественної комедії” Данте, Ібн аль-Каріх також здійснює мандрівку в пекло, де розмовляє з дияволом-іблісом. Ібліс ставить йому ряд ущипливих запитань, які опосередковано критикують коранічні уявлення про потойбічний світ.

Вірші поета зібрані у двох книгах: “Іскри із кресала”(“Сакт аз-занд”) і “Обов’язковість необов’язкового” (“Лузум ма ла яль зам”, або, коротше, “Аль-Лузумійят”). Юнацькі вірші книги “Іскри із кресала” (панегірики, елегії, само-похвали) носять ще традиційний характер, у них виразно прослідковується вплив аль-Мутанаббі й інших поетів класичного періоду. Панегірики, адресовані офіційним особам, мають ознаки вченості, але їм уже притаманна та яскравість образів, яка буде визначальною для всіх його поетичних творів. У самопохвалах поет за традицією прославляє свій рід і власні чесноти. Елегії (на смерть матері та деяких друзів), написані з великою філософською глибиною, містять невеселі роздуми про людську долю.

Найбільш викінчені у філософському та поетичному планах вірші Маарі ввійшли у збірку “Обов’язковість необов’язкового”, яка цілком справедливо вважається вершиною арабської філософської лірики. Назву збірки можна витлумачити двояко: деякі критики припускають, що мається на увазі обов’язковість висловлених у віршах думок для автора та їхня необов’язковість для інших людей, інші ж пояснюють заголовок використанням у збірці необов’язкової рими.

Коло питань, які хвилюють Маарі, широке та різноманітне, але домінуючі теми його лірики – соціальна несправедливість, гріховність кожної людини і суспільства в цілому, зло та страждання як непереборний закон буття, таємниця життя і смерті. Кожен рядок лірико-філософських медитацій М. пронизаний напруженим трагізмом, його думка сповнена болючих контроверз:

Віра і безвірство…

Сунна і Коран…

Біблія жидівська…

Біблія в христьян…

В кожного народа

Є свята брехня…

І нікому правда

Просто не сія!

(“Віра і безвірство…” , пер. А. Кримського)

Гнівлива зневага до світу поєднується в його свідомості з любов’ю до людей, звинувачення переростає у співчуття, а мізантропія – у пристрасний заклик до справедливості, до захисту знедолених; спроба раціоналістичного осягання світобудови змінюється відчуттям влади хаосу, і з усіма духовними пошуками неодмінно сусідить сумнів. Життя уявляється поетові вервечкою безкінечних страждань. Його повсякчас гнітить думка про світове зло, несумісне з божим усемилосердям.

Розмірковуючи про “основні питання буття” – про добро та зло, про моральний обов’язок людини, про справжню віру, про таємницю життя та смерті, поет мовби перебирає різноманітні доктрини, нічого не абсолютизуючи, все пропускаючи через горнило розуму та сумніву. Правовірний мусульманин за вихованням, Маарі інколи доходить до крайніх форм вільнодумства, за що навіть отримав прізвисько “зиндика” (єретика). Його лірико-філософські роздуми пронизані почуттям глибокого невдоволення моральним станом суспільства, відчуттям самотності людини у ворожому їй світі; але істину поет вбачає лише у внутрішньому вдосконаленні, у служінні людям, у ненасильстві.

Поетичний стиль Маарі передає напружений драматизм думки, кожен рядок його віршів – завершений афоризм. Поет полюбляє поєднувати протилежні поняття: життя – смерть, радість – страждання, молодість – старість і т. д. В одному рядку зіштовхуються контрастні пари, уява рухається від поняття до його протилежності, причому своєрідна симетрія поетичного рядка мовби об’єднує несумісні первні в єдине гармонійне ціле.

Безперечним є величезний талант Маарі, надзвичайно великою є роль цього філософа та поета, котрий завершив цілу епоху розвитку арабської класичної літератури та синтезував у своїй творчості найвищі досягнення різноманітної та строкатої арабської середньовічної культури.

Українською мовою ряд віршів Маарі переклав А. Кримський.

За І. Фільштинським


МААРІ