Легенда про вічне життя (переказ)

Олександер Великий весь світ звоював І отеє в Вавилоні мов бог раював. А побожний аскет вік в пустині прожив І молитвою, й постом богині служив. Наче сонце, що разом прогонює тьму, Так богиня в опівніч явилась йому. Прихилилась і мовить: “Мій вірний слуго, Чим тебе вдоволить? Чи бажаєш чого?” Аскет мовить: “Хоч яке се життя і трудне, і сумне, Дай, щоб старість і смерть оминули мене”. Богиня мовить: “Ну, як се в тебе дар найцінніший з усіх, На ж тобі сей малий золотистий горіх.

Одну нічку не спи, один день промовчи І, очистивши ум, сей горіх розтовчи. Щкаралющу в огонь, а розкусиш зерно, Дасть тобі молодим вічно жити воно”. 2 Цілий день промовчав, і не спав усю ніч, І готовивсь аскет на великую річ. Ось огонь розпалив із пахучих полін І кадило в огонь щедро кидає він, І закони Господні проходить умом, Щоб очистити ум, не схибити притьмом. Та ось сумніви в серці повстали страшні: “Вічно жить молодим – ну, пощо се мені? Чи вертати у світ, де панує борба? Чи ось тут вічно жить? Се ж безумство хіба! О богине, прости! Я згрішив, бачу сам! Та безцінний твій дар комусь іншому дам. У нас цар молодий, богорівний наш цар! Богорівним зовсім його зробить твій дар. Міліонам він сонце, життя є нове, Для добра міліонів хай вічно живе”.

Олександер Великий весь світ звоював, Та дівчини рабом себе він почував. Персіянки Роксани предивна краса В його серці горить, мов пожар, не згаса. У обіймах його та красуня горда Наче тає, на груди його припада; Та хвилина мине, і він чує, що ось В її серці вороже ворушиться щось, І в очах, ще вогких від любві і жаги, Дикі іскри горять, наче злі вороги. З її уст вилітають бажання страшні – Се бажання пожарів, убійства, різні. їй опертись король не здоліє й на мить: Там згорів Персеполь! Завтра Суза згорить! Кліта вбив при вині! Чи любов се, чи чад?.. День у день із небес його кидає в ад.

Олександер Великий богині моливсь: “Дай, богине, щоб нині весь світ проваливсь! Або дай, щоб скінчилася мука моя, Щоб я знав, чи богиня вона, чи змія? Чом міняється так, кілько є в дні годин? І чи в серці її я паную один?” В тій хвилині аскет перед ним опинивсь І покірно царю до землі поклонивсь.

“Вічно жий, царю мій! Хай твої вороги Згинуть! Ось тобі дар від твойого слуги. Не згордуй! Сей малий золотистий горіх – Від богині се дар! Моя гордість, мій гріх”. І він все розповів, відки має сей плід, Що робить, щоб богині сповнить заповіт. “Міліонам ти сонце, добродій єси, – Будеш жить вічно юний, як Плід сей з’їси”.

“Вічно жить! Молодим! Справді, божеський дар! І великим, безсмертним почув себе цар. “Вічно жить! Молодим! А вона? А вона? Постаріє, зів’яне, мов квітка марна! Що без неї життя? Сонце? Небо? Сам рай? З нею жить! Або радше ти сам умирай!” Вже й не думає цар, до Роксани біжить: “Серце, ось тобі дар: вічно в юності жить!” І сказав їй усе, відки має сей плід, Що робить, щоб богині сповнить заповіт. “Коли любиш мене, моє сонце ясне, Дасть безсмертя обом нам зерно те дрібне. А не любиш… – урвав. – Кого хочеш люби! Ось тобі сей горіх! Що захочеш роби!” Зчервоніло дівча, в личко вдарила кров, – Олександер не ждав її слова – пішов.

Гей, Роксано, красуне, що думаєш ти? Чи про те, щоб з царем до безсмертя дійти? Не про те! Інший жар в її серці горить! Інший бог там живе! Інший цар там царить. Він мета її мрій, осолода очей, Над усіх милий їй генерал Птолемей. Хоч не любить її, і холодний, як лід, Вона рада свій вік дать за сам його вид. “Вічно жить молодій, а без нього? О, ні! Краще він хай живе, дасть безсмертя й мені! Ну ж, поможе сей плід його серце здобуть! А як ні, то мені краще в світі не буть”. Птолемея знайшла і дала йому плід, І сказала, який в нім лежить заповіт. А як ніч надійшла, вона тихо пішла, Олександру в вино трути-зілля влила.

Занедужав король, важко стогне, кричить, А Роксана при нім не ридає, мовчить. Головами хитають старі лікарі, І тривога, як ніч, залягла у дворі. По всім краю йде вість, наче змора та сон, І сумує весь край, і рида Вавилон. Ось у строях, білилах, рум’янах ціла, В Олександрів покій куртизана ввійшла.

“Вічно жий, царю мій; на потіху для всіх! Ось від мене тобі чудодійний горіх! Се богині є дар. Як з’їси те зерно, Вічно жить тобі дасть вічно юним воно”. Спалахнув Олександер: “Нещасна, дрижи! Від кого маєш плід сей? По правді скажи!” Та дівча не дрижить, не спускає очей: “Мені дав його твій генерал Птолемей”.

Олександер у болях жорстоких лежав І в руці своїй плід чудодійний держав. “Вічно жить і любить! День за днем! День від дня! А життя – то борня! А любов – то брехня! Вічно жить у борні! Биться в сітях брехні! День за днем! День за днем! Без кінця! Ні, ох, ні! Не для нас, о богине, твій божеський дар! Хоч над світом; я цар, та над серцем не цар. Міліони людей можу вбить, погубить, Та чи змушу кого мене вірно любить? Вічно жить! О богине, се жарти, се сміх! Вічне щастя чи дасть сей чудовний горіх? А без щастя, без віри й любові внутрі Вічно жить – се горіть вік у вік на кострі! Ні, богине! Візьми свій дарунок назад! Я в нірвану волю, чи в Олімп, чи у ад!”

Серед болю в постелі підводиться цар, І побожно цілує чудовний той дар, І в тріскучий огонь із пахучих полін Чудодійний горіх бистро кидає він. І здались, що вже біль не так люто палив, Мовби в збурену кров охолоди налив. Прояснів його ум, серце збулось химер, А в опівніч саму Олександер умер.



Легенда про вічне життя (переказ)