Куліш, Чорна Рада Микола Зеров

Микола Зеров КУЛІШ: “ЧОРНА РАДА”

1845 р. на сторінках “Современника” видрукувано кілька розділів нового роману. Між Кулішем і редактором “Современника” П. О. Плетньовим розпочинається листування. В грудні місяці 1845 року Куліш уже в Петербурзі; він викладає в 5-й хлоп’ячій гімназії, читає російську мову студентам інородцям, а р. 1846

Плетньов добивається йому закордонного відрядження для студій над слов’янськими мовами. Кулішеві усміхається наукова кар’єра.

“Чорна рада” була вже на той час закінчена, і Куліш пропонував її друкувати московському професору О. М. Бодянському. Плетньов, на власний вислів Куліша, “пустотою вважав” його українське писання, але переконати його не зміг, як не зміг одвернути його від “пильних” турбот про “українську будучину”. Куліш закінчував “Чорну раду” українською мовою, немов одстоюючи себе і свої переконання супроти свого протектора.

Наукова кар’єра Кулішеві не вдалася. Замість закордону він потрапив до Тули, де відбув три роки (1847-1850).

По засланні він то пробує улаштуватися на службі в департаменті сільського господарства (чин і вислуга полегшували його становище), то бере участь у некрасовському (з 1847 р.) “Современнике”. Року 1853-1854 він оселяється на хуторі Баївщина в Лубенському повіті, де йому дає змогу осісти його приятель, відомий етнограф Симонов (Номис). Тільки з початком нового царювання з’являється йому змога розгорнути широку літературну працю. Біографічна і текстова робота над Гоголем, видання граматики, повістей Марка Вовчка та Квітки, переробка для другого видання “Проповідей” подільського протоієрея Василя Гречулевича (1791- 1870), двотомні “Записки о Южной Руси” – все це припадає на триліття 1856-1858.

1857 року виходить “Чорна рада” одночасно окремою книгою по-українськи та в журналі “Русская беседа” російською мовою. Звичайно, ми чуємо і читаємо про російський переклад українського тексту. Але при першому порівнянні впадає в око більша розволоклість російської “Чорної ради”. По-перше, кожен її розділ починається епіграфом з народноїдуми або пісні; ці епіграфи в українському виданні 1857 р. відсутні. По-друге, в українському виданні пропущений цілий ряд експлікативних фраз, а інколи навіть уступів. Порівняймо для початку перші розділи російського й українського тексту. В описі Череване-вого хутора у російському тексті після слів “прорублено было оконце” йде кілька рядків: “За отсутствием пушки, оно служило единственно для того… ” В українському тексті цих слів немає.

Український текст 1857 р. і російський “переклад” становлять, видимо, переробку одної з – українських редакцій 50-х років, причому російський текст позначається більшою старомодністю манери. Цитацією джерел та авторськими коментарями він недалеко ще відходить від “Михайла Чарнишенка”.

Сюжет “Чорної ради” взято з доби Руїни. Соціальні антагонізми, що виявились на Україні відразу по смерті Богдана Хмельницького і перетворили всю тогобічну “иже от Корсуна й. Белой Церкви Малороссийскую Украйну” на область, “пустыне оставленную”, служать тлом для історії двох закоханих героїв Петра Шраменка та Лесі Череванівни. Пише Куліш цю річ не без потайного бажання створити пандан до гоголевого “Тараса Бульби”. Гоголь дуже імпонує Кулішеві. Друкуючи “Чорну раду” на сторінках “Русской беседы”, він віддає йому належну пошану: Гоголь збудив у російськім письменстві давно заснулий інтерес до українського слова, у нього “послышалось… что-то родное и как бы позабытое от времен детства”, “открылся русский источник слова, из которого наши северные писатели давно уже перестали черпать”. При всьому тому, “Тарас Бульба”, як і інші українські повісті Гоголя, “мало заключает в себе этнографической и исторической правды”. Гоголь плутає факти, помиляється в століттях, “пророкує в минулому”. Тільки де пісня або народний переказ приходить йому на поміч, кидають йому іскорку світла, – він з подиву гідною гостротою зору схоплює контури доби; в результаті “верность красок” лише випадкова.

Та пора, коли перекази з старовини набували під пером письменника “принадність і красу чарівної казки”, минулася. Прийшла історична критика. Літопис Самовидця вивів на чисте псевдо-Кониського, спілкування з “безсторонніми” польськими істориками та археологами примусили тверезо глянути на героїчне козацтво. Відкинувши фарби епопеї та ідеалізацію минувшини, Куліш цілком “підпорядковує себе минулому”, пише не так роман, як хроніку; замість твору, “потешающего воображение”, хоче дати повість трохи дидактичного жанру.

На задум “Чорної ради” наштовхнули його козацькі літописці: Самовидець і Грабянка. Вони підказали Кулішеві центральну постать старого Шрама. Характерно, що ні польські аматори старовини, ні шляхтич Єрлич, один із малоросіян, “противодействовавших” Хмельницькому, не відхилили Куліша від його трактування. Прототип Шрама, паволоцький полковник Попович, для Єрлича є тільки політичний авантурник і зрадник. За пересилання листів з московським воєводою в Києві його мають покарати на смерть. Але він стає попом і просить митрополита та Юрія Хмельницького заступитись за нього. Поповича милують, але через півроку він умишляє нову зраду, знову веде переговори з Москвою і на цей раз гине. В очах лівобережного історика Попович – патріот, ворог ляхів, що шукав шляхів поєднання обох берегів Дніпра. Такий він у Самовидця, такий він у Грабянки, що, засновуючись на Самовидці, веде далі ідеалізацію попа-полковника. Мотив повстання Поповича у Грабянки: “ляхи господствовати на Украйні начаша”; прийняття ієрейства невимушене, добровільне. Зноситься він з переяславським полковником Сомком, кандидатом на булаву, і гине від правобережного гетьмана Тетері після смерті Сомка (насправді він загинув двома місяцями раніше, смертю своєю викупляючи від помсти поволочан). Грабянка закінчує: “Коли б такі люди, як Сомко і Попович, оджили, Україна краще держалась би при купі і була би щасливішою”.

Цю послідовність подій, цю характеристику Поповича приймає й Куліш; у своєму Шрамі він підкреслює риси релігійності та козацької традиційності. Його Шрам – людина літня. Він брав участь іще в повстанні Остряниці; десять літ від Остряниці до Хмельницького сидів зимовником на Низу, проповідуючи “слово правди Божої рибалкам та чабанам запорозьким”. Зумів він стати у великій по-. слузі Хмельницькому… Поруч Богдана в’їхав він у Київ 1648 р. Богдан Хмельницький, його постать, військовий хист, одностайність козацтва, коли ще була “дума і воля єдина” – ще й досі стоять перед Шрамом. В подіях 1663 року він на стороні старшини. Старшина єдина має досвід: низовики ніколи не були розумними політиками, тим більше тепер, коли їх провадить кошовий Брюховецький, колишній джура Хмельницького, здавна відомий своїм паскудством. Разом з тим не. співчуває Шрам і таким старшинам, як Гвинтовка. Нове панство, його примхи, хлопчики з бандурками і панська пиха немила йому так само, як і божому чоловікові, кобзареві. Хотів би він повернути колесо історії назад, загладити противенства, що невідхильно, неминуче раз у раз глибшають, повернутися до 1648 р. Шрамові властиві риси донкіхотства. 1 це влучно підкреслив запорожець Кирило Тур, розповідаючи про свою невдатну спробу визволити Сомка: “Сомко, коли хочеш знати, такий же дурень, як і ми з тобою!” Кирило Тур пробує розбудити серед запорозького гультяйства дух розумного розрахунку політичного. Шрам мріє про неможливу консолідацію суспільних сил на Україні.

Інші постаті – божий чоловік, що має репрезентувати авторський погляд на добу, а в подіях 1663 року відіграє роль Червоного Хреста, полковник Сомко, Петро Шраменко, Леся Череванівна – постаті ідеальні – вийшли значно блідішими. Сомко – то якийсь ходячий кодекс лицарських чеснот; Петро й Олеся – ідилічні коханці осавуленко й Орися, поставлені серед бурхливих подій кривавого віку; тільки через ті історичні обставини їхнє кохання не стало “самой обыкновенной историей”. Проте під кінець роману ідилія перемагає. Всі ідейні діячі доби, що мали горду ілюзію направити історію по-своєму, зійшли зі сцени. Гине Сомко, гине старий Шрам, але зостається Черевань, Хмарище, Леся, Петро. По бурхливих днях, відданих громадській справі, розгортається тиха картина особистого щастя, родинних гараздів. На руїнах розростаються і цвітуть троянди. Закінчення роману, на думку В. Петрова, підкреслює романтичну тему “острова”, тихого спочинку і пристані по бурхливій морській плавбі.

Постаті запорожців – батько Пугач, Кирило Тур – набувають великого інтересу в зв’язку з тією тенденцією, яку добачає у своїй “Чорній раді” Куліш, коли говорить в епілозі до роману (1857), що йому видавалося, ніби він, пишучи “Чорну раду”, має бажання “выставить во всей выразительности олицетворенной истории причини политического ничтожества Малороссии и каждому колеблющемуся уму доказать не диссертациею, а художественным воспроизведением забытой и искаженной в наших понятиях старины нравственную необходимость слияния в одно государство южного русского племени с северным”. Під “искажением” старовини Куліш, можна думати, розумів у 1857 році те, що й пізніше: ідеалізацію козацтва як борців за віру й честь, як “народність героїв”, недооцінення економічних моментів в історії XVII в. Соціальне зрушення, яке зробила Хмельниччина, у нього показано яскраво. Досить пригадати розділ, де дія відбувається у ніжинського осавула Гвинтовки: ридван, княгиня, розмови про ляхів, суперечки з ніжинськими міщанами про займанщину. В постатях кращих людей з козацтва – Шрама, Череваня – ми відразу відчуваємо малокультурних… вискочнів, нову формацію соціальну, що вийшла наверх у трудному й болісному процесі, де здобичництво і кров були явищами звичайними. Не вважаючи на всю лагідність Череваня, його слова й постать у Гвинтовчиної княгині тільки розтроюджують старі незагоєні рани. Соціальні суперечності Руїни прекрасно показано в масових сценах (ніжинська рада, народні заколоти на київському Подолі). Невміння вийти з тих суперечностей, здобичництво старшини, “самогубство” міщан, авантюрництво запорозького Низу, невміння об’єднати розбіжність соціально-економічних прагнень та позицій тим, що Куліш назве потім “государньою ідеєю”, – от що спричинило “политическое ничтожество Малороссии”.

Найбільше завинили в очах Куліша запорожці. Низове братство найбільше “сколотило світом”, робило людям “пакості”. Такі висказування трапляються у Куліша незрідка. Але чи свідчать про ту “пакосність козацтва” Кулішеві постаті запорожців? Суворий оберігач традицій батько Пугач, експресивний Кирило Тур, психолог-експериментатор, що почуває себе, смиком, а всіх людей скрипками, – вийшли і яскравими, і “позитивними” постатями роману. Вони непричетні до того здрібнення людського, що лишила після себе напружена і бурхлива доба. Отже, як бачимо, формули й висновки Куліша зовсім не спадаються з мовою його художніх образів. Чи то вертепно-інтермедійний козак, чи козак народної думи, а чи переказів продиктували Кулішеві його Щербину (“Михайло Чарнишенко”), змодифікованого потім в Кирилі Турі, – тільки вони припадають до душі всякому. Сам Куліш спиняється на цій розбіжності межи своїми художніми постатями та тенденцією роману. Запорожжя само по собі не було ні зле, ні добре. Але воно було кульмінацією української племінної вроди та народної вдачі. Через те там “воля ніколи не вмирала, давні звичаї ніколи не забувалися, козацькі предковічні пісні до посліду днів не замовкали, і було те Запорожжя, як у горні іскра: який хочеш, такий і розідми з неї огонь”. Друга причина, через що подобалися низовики “панам і мужикам”, – це своєрідна “аскеза”, до якої вони признавалися і яка відповідала народному світоглядові. “Гуляли вони і гульнею доводили, що все на світі – суєта одна”. “Не треба було їм ні жінки, ні дітей, а гроші розсипали як полову”. “Ех, пане милий, – говорить Кирило Тур Сомкові, – хіба ж уся жизнь наша не жарти? Помаже по губах медом, ти думаєш: от тут-то щастя, а глянеш – усе одна омана”. “… Не загаюсь і я на цім мізернім світі… “

“Чорна рада” Кулішева незабаром по виході викликала рецензії М. Максимовича та Костомарова. Рецензія Максимовича, видрукувана в “Русской беседе” в формі листа до Г. П. Галагана (Сочинения, т. І, crop. 515-531), виповнена, по суті, полемікою з Кулішем щодо Гоголя. Кулішева характеристика “Тараса Бульби” як “поеми, що тішить уяву” (характеристика, слушність якої визнає і такий новочасний дослідник Гоголя, як В. Гіппіус), дратує Максимовича. Слова Куліша: “Я весь подчинил себя былому” Максимович розуміє як повне відмовлення від вимислу і докоряє Кулішеві, що він “занадто вільно поводиться з історичним фактом: а) Гадяцькйй і Зіньківський полки-то було одно; б) Васюта Золотаренко в 1663 р. був молодою людиною, а не дідом; в) Сомко був жонатий і не міг бути нареченим Лесі Череванівни і т. д.

З художнього боку “Чорну раду” Максимович ставить високо: “Труду г. Кулиша малороссийская литература обязана первым историческим романом, за что и да будет ему навсегда подобающая честь в истории малороссийской литературы!” Костомаров у своїй статті спиняється на характерах героїв, а потім на мові роману, яку ставить дуже високо, відзначаючи уміле поєднання архаїзмів та новотворів, фразеологічних і лексичних. “Язык хроники прост, плавен и благороден”. Тенденція роману, як її сформулював Куліш, – “показать политическое ничтожество Малороссии” – Костомаров не помічає. “Чорна рада”, на його думку, однаково відзначає “и могущество, и слабость духовной жизни народа”. Правда, те саме говорить і Куліш. Згадавши про “политическое ничтожество” старої України, він одночасно заявляє, “что не ничтожный народ присоединился в половине XVII в. к Московскому царству”, що в тому народі були і характери, і почуття власної гідності, і “начала высшей гражданственности”.

Микола Зеров. Твори в двох томах. – К.: Дніпро, 1990. – С 196-203.


Куліш, Чорна Рада Микола Зеров