КРОПИВНИЦЬКИЙ МАРКО

(22.05.1840, с. Бежбайраки, тепер Кропивницьке Новоукраїнського р-ну Кіровоградської обл. – 21.04.1910, Одещина, похований у Харкові) – драматург, актор, режисер, композитор, один із основоположників українського професійного театру.

Народився в сім’ї управителя панських маєтків. Навчався у Єлисаветградському, а потім Бобринецькому повітовому училищі. Літературно-мистецьку обдарованість розвинула мати, яка навчала йога музиці, прищепила любов до театру. У 1862 – 1863 рр. був вільним слухачем юридичного факультету Київського університету. Перебуваючи в 60-х роках на чиновницькій службі у Бобринці, Єлисаветграді, брав участь у театральному аматорському русі. 1871 р. переїхав до Одеси і під впливом О. Кониського й П. Ніщинського вступив до професійного російського народного театру графів Моркових (в основному на українські ролі). Десять років праці в українсько-російських трупах, виступи в Одесі, Харкові, Херсоні, Єлисаветграді, Катеринославі, в Галичині, Криму й Росії принесли йому визнання талановитого актора й режисера. 1882 р. очолив створену в Єлисаветграді першу українську професійну трупу і Товариство українських акторів. У трупі були об’єднані кращі акторські сили – М. Заньковєцька, М. Садовський, П. Саксаганський, І. Карпенко-Карий, Т. Затиркевичта ін. Згодом цей унікальний колектив дістав назву “театру корифеїв”. Праця його започаткувала новий етап у розвитку українського театру.

Під впливом серйозного захоплення театром М. Кропивницький почав писати п’єси (перша з них “Микита Старостенко” була згодом перероблена під назвою “Дай серцю волю, заведе в неволю”). Незважаючи на інтенсивну артистичну та організаторську діяльність (не менше 100 вистав на рік), яка лишала мало часу для творчості, М. Кропивницький створив більш як 40 п’єс (включаючи переробки та інсценізації, переклади п’єс В. Шекспіра, російських драматургів).

Перша збірка творів М. Кропивницького, яка вийшла в Києві 1882 р., привернула увагу літературної критики, зокрема І. Франка, який поцінував її в “Зорі” (1883, № 3). Відзначаючи “поетичність і правдивість” картин у п’єсах, І. Франко говорить і про слабкі сторони їх, особливо в композиційному плані. Згодом про це ширше скаже С. Єфремов: “Його п’єси… належать ще цілком до старої етнографічної школи. Темами для своїх творів Кропивницький бере здебільшого події з народного життя; найбільш йому припадає до душі обробляти окремі малюнки, давати поодинокі образи, так живо схоплені, що, як давно вже завважила критика, іноді здається, ніби задля них тільки й пише автор цілі сцени. Така манера вадить не трохи цінності п’єс, бо мало не всі зводить просто на драматичні картини без міцного внутрішнього вузла; але разом надає їм і ту принадну барвистість, що джерелом живим б’є, особливо в перших творах Кропивницького”.

Проблематика творчості М. Кропивницького досить широка, і саме вона зумовлює його постійний творчий пошук у жанрово-стильовій сфері. Після першої драми написав декілька водевілів на власні та перероблені сюжети: “Помирилися” (1869), “За сиротою і Бог з калитою” (1871), “Актор Синиця” (1871), “Пошились в дурні” (1875), блискучий етюд “По ревізії” (1882) та ін. Поряд з комедійним, фарсовим конфліктом тут звучать ноти сатиричні, які зближують їх із драмами “Доки сонце зійде, роса очі виїсть”, “Глитай, або ж Павук” (1882), “Невольник” (за Шевченком, 1872), “Беспочвенники” (1878). Викриття сучасних йому негативних суспільних явищ драматург здійснював з позицій демократа і гуманіста. Образ Йосипа Бичка у п’єсі “Глитай, або ж Павук” – перша яскрава, жива постать “чумазого” на українськім грунті і, за словами автора, “очень серьезное и опасное явление текущейжизни Малороссии… Это кулак новой формации, воспитанньш на началах национальной травли, в школах человеконенавистничества…”. Такий тип зустрічаємо в драмах “Олеся” (жмикрут Балтиз), “Дві сім’ї” (яскравий образ самодура Самрося). “Малюнки сільського руху” й образ соціально активного героя – захисника селян – бачимо у драмі “Конон Блискавиченко”. Тут, як і в п’єсі І. Карпенка-Карого “Понад Дніпром”, надії автора покладено на селянську землеробсько-ремісничу артіль (засновником таких артілей був на півдні України І. Левитський). Бездуховному накопиченню, зажерливості, психології “вседозволеності” всіляких “чмирів” протиставляється життя осмислене, яке минає в суспільно корисній праці. Розпад родинного життя показав М. Кропивницький в одній з найкращих з художньої точки зору драмі “Зайдиголова”.

Тему сільського безладдя, блискуче розпочату в драматичному етюді “По ревізії”, М. Кропивницький продовжував розробляти в комедіях пізнішого часу “Чмир” (1890), “На руїнах” (1900), “Супротивні течії” (1900), “Мамаша” (1903), “Старі сучки й молоді парості”, водевілі “Дійшов до розуму” (1909). Яскраві, колоритні характери “антигероїв” свідчать про чіткість моральної позиції автора щодо всілякої бездуховності, жорсткої й тупої обмеженості, а то й цілковитого морального звиродніння під впливом жадоби багатства.

Писав М. Кропивницький і п’єси для дітей за мотивами народних казок (“Івасик-Телесик”, “По щучому велінню”). Вдавався й до інсценізацій літературних творів: поеми Т. Шевченка “Сліпий” (“Невольник”) і “Титарівна” (“Глум і помста”), повісті Є. Гребінки (“Чайковський, або Олексій Попович”), творів М. Гоголя (“Вій” і “Пропавша грамота”). Йому належать інсценізації “Вергілійова Енеїда” за І. Котляревським, “Підгоряни” за І. Гушалевичем, “Вуси” за О. Сторожєнком. Відома драма Мольєра “Жорж Данден” лягла в основу задуму п’єси “Хоть з мосту в воду головою”. Така театральна практика, що була загальноприйнятою (М. Старицький, І. Карпенко-Карий), значно розширювала як репертуарні рамки, так і виражальні, жанрово-стильові особливості української драматургії.

У стильовій манері М. Кропивницький найбільш традиційний з усіх драматургів тієї пори. Оновлюючи тематику й проблематику своїх творів, незмінно залишався на позиціях драми – інтриги. Проте були в нього й досягнення, відзначені багатьма критиками. Це – мова драматичних творів. “Такої чистої, блискучої всіма блисками поезії і гумору народного мови нам не у многих наших писателів лучиться подибати, – зазначав І. Франко. – Широкою струєю пливе тота мова в драмах Кропивницького – автор, очевидно, сам знає свій “дар слова” і любується переливами його чудових красок і блисків. Пісні, жарти, приказки і вигадки, мов перли – самоцвіти, сиплються безкінечною многотою; деякі сцени автор, здається, тільки для них і понаписував”.

Літ.: Пчілка Олена. М. Кропивницький яко артист і автор // ЛНВ. 1910. Кн. 6-8; Єфремов С. Кропивницький і Грінченко // Pyс. багатство. 1910. Кн. 8; М. Л. Кропивницький: Збірник статей, спогадів і матеріалів. К., 1955; Йосипенко Н. М. Л. Кропивницький. К., 1958; Франко І. “Дай серцю волю, заведе в неволю” М. Кропивницького // Франко І. Зібр. творів: У 50 т. К., 1980. Т. 27; Киричок П. М. Марко Кропивницький: Нарис життя і творчості. К., 1985; Спогади про Марка Кропивницького. К., 1990; Мороз Л. З. Марко Кропивницький // Кропивницький Марко. Драматичні твори. К., 1990.

Л. Дем’янівська


КРОПИВНИЦЬКИЙ МАРКО