Короткий сюжет роману Марселя Пруста “ПІД ПОКРОВОМ ДІВЧИН У КОЛЬОРІ”

Перший сімейний обід з маркізом де Норпуа надовго запам’ятався Марселю. Саме цей багатий аристократ умовив батьків відпустити хлопчика в театр. Маркіз схвалив намір Марселя присвятити себе літературі, але розкритикував його перші начерки, Бергота ж обізвав “флейтистом” за надмірне захоплення красами стилю. Відвідування театру обернулося величезним розчаруванням. Марселю здалося, що велика Берма нічого не додала до досконалості “Федри” – лише пізніше він зумів оцінити шляхетну стриманість її гри

Доктор Котар був вхожий до Сванів – він і познайомив з ними свого юного пацієнта. З їдких висловлень маркіза де Норпуа Марселю череда ясно, що нинішній Сван разюче відрізняється від колишнього, котрий делікатно замовчував про свої великосвітські зв’язки, не бажаючи ставити в неспритне положення сусід^-буржуа. Тепер Сван перетворився в “чоловіка Одетти” і хвастав на всіх перехрестях успіхами дружини. Видимо, він почав ще одну спробу завоювати аристократичне Сен-Жерменское передмістя заради Одетти, ніколи виключеної із пристойного суспільства. Але самою заповітною мрією Свана було ввести дружину й дочок у салон герцогині Германтской.

У Сванів Марсель нарешті побачив Бергота. Великий старець його дитячих мрій з’явився в образі приосадкуватої людини з ракоподібним носом. Марсель був так вражений, що ледь не розлюбив книги Бергота – вони впали в його очах разом із цінністю Прекрасного й цінністю життя. Тільки згодом Марсель зрозумів, як важко розпізнати геніальність (або навіть просто обдарованість) і яку величезну роль грає тут суспільна думка: так, батьки Марселя спочатку не прислухалися до рад доктора Котара, що вперше запідозрив у хлопчика астму, але потім переконалися, що ця вульгарна й дурна людина – великий клініцист. Коли Бергот віддав хвалу здатностям Марселя, мати з батьками відразу перейнялися повагою до проникливості старого письменника, хоча колись віддавали безумовна перевага судженням маркіза де Норпуа,

Любов до Жильберте принесла Марселю суцільні страждання. У якийсь момент дівчинка стала явно тяготитися його суспільством, і він почав обхідний маневр із метою знову розбудити інтерес до себе – став заходити до Сванів лише в ті годинники, коли її не було будинку. Одетта грала йому сонату Вентейля, і в цій божественній музиці він угадував таємницю любові – незбагненного й безмовного почуття. Не витримавши, Марсель вирішив ще раз побачитися з Жильбертой, але та з’явилася в супроводі “парубка” – багато пізніше з’ясувалося, що це була дівчина, Знівечений ревнощами Марсель зуміли переконати себе, що розлюбив Жильберту. Сам він уже придбав досвід спілкування з жінками завдяки Блоку, що відвів його в “веселий будинок”. Одна з повій відрізнялася яскраво вираженою єврейською зовнішністю: господарки відразу ж охрестила її Рахіллю, а Марсель дав їй прізвисько “Рахіль, ти мені дана” – за дивну навіть для борделя зговірливість

Два роки через Марсель приїхав з бабусею в Бальбек. До Жильберте він був уже зовсім байдужий і почував себе так, немов вилікував від важкої хвороби. У церкві не виявилося нічого “перського”, і він пережив катастрофу ще однієї ілюзії. Зате в Гранд-отеленні його очікувало безліч сюрпризів. Нормандське узбережжя було улюбленим місцем відпочинку для аристократів: бабусі зустріла тут маркізові де Вильпаризи й після довгих коливань представила їй свого онука. У такий спосіб. Марсель був допущений в “вищі сфери” і незабаром познайомився із внучатим племінником маркізи – Робером де Сен-Лу. Юний і гарний офіцер спочатку неприємно вразив Марселя своєю гордовитістю. Потім з’ясувалося, що в нього ніжна й довірлива душа – Марсель у черговий раз переконався, яким оманним буває перше враження. Молоді люди заприсягли один одному у вічній дружбі. Найбільше Робер цінував радості інтелектуального спілкування: у ньому не було ні краплі снобізму, хоча він належав до роду Германтов. Його несказанно мучила розлука з коханкою. Він витрачав всі гроші на свою паризьку акторку, а вона веліла йому на час виїхати – настільки він її дратував. Тим часом Робер мав більший успіх у жінок: правда, сам він говорив, що щодо цього йому далеко до дядька – барона Паламеда де Шарлю, зустріч із яким Марселю ще стояла. Спочатку юнак прийняв барона за злодія або за божевільного, тому що той дивився на нього дуже дивним, пронизуючим і одночасно, що вислизає поглядом. Де Шарлю виявив велику цікавість до Марселя й удостоїв увагою навіть бабусю, що була стурбована лише одним – слабким здоров’ям і хворобливістю свого онука

Ніколи ще Марсель не почував до бабусі такої ніжності. Лише один раз вона розчарувала його: Сен-Ау запропонував сфотографуватися на пам’ять, і Марсель із роздратуванням відзначив марнолюбне бажання баби виглядати получше. Через багато років він зрозуміє, що бабуся вже передчувала свою кончину. Людині не дано пізнати навіть найближчих людей

На пляжі Марсель побачив компанію сліпуче юних дівчин, схожих на зграйку веселих чайок. Одна з них з ходу перестрибнула через переляканий старого банкірів. Спочатку Марсель майже не розрізняв їх: всі вони здавалися йому гарними, сміливими, жорстокими. Полнощекая дівчина у велосипедній шапочці, насунутої на брові, раптом скоса глянула на нього – невже вона якось виділила його з безбережної вселеної? Він став ворожити, чим вони займаються. Судячи з їхнього поводження, це були зіпсовані дівчини, що вселяло надію на близькість – треба було тільки вирішити, яку з них вибрати. У Гранд-отеленні Марсель почуло його ім’я, що вразило, – Альбертина Симонові. Так кликали одну зі шкільних приятельок Жильберти Сван

Сен-Лу й Марсель часто бували в модному ресторані в Ривбеле. Один раз вони побачили в залі художника Эльстира, про яке щось розповідав Сван. Эльстир був уже знаменитий, хоча теперішня слава прийшла до нього пізніше. Він запросив Марселя до себе, і той з великим небажанням поступився проханням бабусі віддати борг увічливості, тому що думки його були зам’яті Альбертиной Симонові. Виявилося, що художник прекрасно знає дівчин із пляжної компаній – всі вони були з дуже пристойних і забезпечених сімей. Уражений цією новиною Марсель ледь не охолонув до них. Його очікувало ще одне відкриття: у мастерской він побачив портрет Одетти де Креси й Відразу згадав оповідання Свана – Эльстир був частим гостем салону Вердюренов, де його йменували “маэстро Биш”, Художник легко зізнався в цьому й додав, що дарма розтратив у світлі кілька років життя

Эльстир улаштував “прийом із чаєм?”, і Марсель познайомився нарешті з Альбертиной Симонові. Він був розчарований, тому що із працею довідався веселу полнощекую дівчину у велосипедній шапочці. Альбертина занадто походила на інших юних красунь. Але ще більше вразила Марселя соромлива, делікатна Андре, що він уважав самої зухвалої й рішучої із всієї “зграйки” – адже саме вона до півсмерті налякала старого на пляжі

Обидві дівчини подобалися Марселю. Якийсь час він коливався між ними, не знаючи, яка йому миліше, але один раз Альбертина кинула йому записку з визнанням у любові, і це вирішило справу. Він навіть уявив, начебто домігся згоди на близькість, але перша ж його спроба окончилась жалюгідно: голову, що втратив, Марсель отямився, коли Альбертина стала люто смикати за шнур дзвінка. Приголомшена дівчина сказала йому потім, що жоден з її знайомих хлопчиків ніколи не дозволяв собі нічого подібного

Літо скінчилося, і наступив смутний час роз’їзду. Альбертина виїхала в числі перших. А в пам’яті Марселя назавжди залишилася зграйка юних дівчин на піщаній смужці пляжу



Короткий сюжет роману Марселя Пруста “ПІД ПОКРОВОМ ДІВЧИН У КОЛЬОРІ”