Конфлікт

Конфлікт (лат. conflictus – зіткнення, сутичка) – зіткнення протилежних інтересів і поглядів, напруження і крайнє загострення суперечностей, що призводить до активних дій, ускладнень, боротьби, супроводжуваних складними колізіями. Залежно від сфери життєдіяльності людей К. поділяють на виробничі, громадські, політичні, побутові. Вони, творчо трансформовані уявою митця відповідно до його задуму, живлять К. художніх творів і реалізуються передусім у сюжеті. Тому сюжет трактують як форму художнього освоєння і здійснення К. Залежно від динаміки зародження, визрівання, розгортання, загострення і розв’язання К. виділяють компоненти сюжету (експозиція, зав’язка, розвиток дії, кульмінація, розв’язка). Художній К., як створений письменником енергоносій художнього світу, має в собі зародок цілісності твору, авторського світобачення, естетичну мотивацію всіх компонентів твору. Тому поза контекстом твору, в якому реалізується художній К., недосконалою є класифікація К. за тематикою (виробничі, політичні, побутові, морально-етичні), типовістю (типові, нетипові), питомою вагою у структурі твору (головні, другорядні), за сферою побутування (зовнішні, внутрішні), за гранями духовного світу (конфлікт між розумом і почуттям, обов’язком і честю), за приматом біологічного і соціального в людині (сексуальні потяги, фізіологічні потреби, моральні норми, політичні догми). З погляду художнього втілення цих різновидів, дійсних чи створених уявою письменника, літературознавці передусім цікавляться двома типами К.: 1. К., персоніфіковані в групи дійових осіб з певними яскраво окресленими характерами, що діють у відповідних обставинах. 2. К., текстуально матеріалізовані в системі багатоголосся, яке відтворює автор від себе чи через оповідача, ліричного героя у формах сповіді, монологу, опису, медитації тощо. Якщо від античності до новітніх часів домінували яскраві К. у формі зіткнення, сутички небуденних особистостей (трагедії Есхіла, Сенеки, П. Корнеля, Ж. Расіна, В. Шекспіра, комедії Аристофана, Ж.-Б. Мольера, П. Бомарше, К. Гольдоні, М. Гоголя, драми д. дідро, Г.-Е. Лессінга, Г. Ібсена, М. Старицького), то наприкінці XIX ст. та у XX ст. в літературі освоювалися такі способи розкриття К., які вимагали співтворчості читачів і глядачів, пильної уваги до підтексту, до гри тих мотивів, які вирували в душах дійових осіб, але не виходили на поверхню сюжету. Л. Толстой і Ф. достоєвський, А. Чехов і Б. Брехт, Б. Шоу і В. Винниченко відкривали глибини психологічних, морально-етичних, ідеологічних К., які драматизували розповідь, оповідь, монолог. Письменники оволодівали поліфонічним словом, яке, крім свідомості мовця, несло в собі “чужу” свідомість, наснажувалося духовними колізіями та ідейними К. діалог, пряма мова, потік свідомості відбивали внутрішню конфліктність духовного світу, породжену антиноміями світу, культури, стану суспільної свідомості. Сократівська іронія, сміхова народна культура, скорбота та іронізм романтиків, роздвоєність і розгубленість ірраціоналістів межі ХІХ-ХХ ст., екзистенцій-на самотність людини епохи тоталітаризму – все це живило конфлікти неявні, які забезпечували творові високий ступінь драматизму, але через чутливого до підтексту читача. Вагомість та естетична цінність К. у художній літературі визначаються не стільки їх урізноманітненням у зв’язку з розширенням тематичних пластів, скільки з поглибленням вертикальної структури художнього К., яка занурена у підтекст твору і вивершується в читацькому сприйнятті тексту. Тому фабульно-сюжетна розв’язка К. не може бути обов’язковим каноном його мистецького освоєння. Твори без сюжетно-подієвої розв’язки К. можуть бути не менш конфліктно-вибуховими в читацькому сприйнятті (новели Гр. Тютюнника, повісті Б. Харчука, Вал. Шевчука, поезія Олега Ольжича, роман У. Самчука “Чого не гоїть вогонь”). Коли художній К. пішов у глибини творів, у співтворчість письменника і читача, то він став витонченішим, розгалуженішим, художньо переконливішим, естетично дійовішим.


Конфлікт