Інтертекстуальність

Інтертекстуальність (фр. intertextualite – міжтекстовість) – міжтекстові співвідношення літературних творів. Полягає у: 1) відтворенні в літературному творі конкретних літературних явищ інших творів, більш ранніх, через цитування, алюзії, ремінісценції, пародіювання та ін.; 2) явному наслідуванні чужих стильових властивостей і норм (окремих письменників, літературних шкіл І напрямів) – тут мають місце всі різновиди стилізації. Терміном “І.” користуються Р. Барт, Юлія Крістева, М. Бахтін та ін. Юлія Крістева дала також визначення І.: “Текстова інтеракція в межах того самого тексту”. З часом визначення І. змінювалося, оскільки розширювався зміст поняття, вкладеного у нього. Спільне у всіх дефініціях – вихід за межі тексту, відношення “текст – тексти – система” (система поєднання, композиційна, мовна система). Для такого відношення необхідним є поняття “архетекст” і “прототекст”. Архетекст – логічне поняття текстової сукупності в дистрибу-тивнім розумінні, прототекст – більш ранній текст. Розрізняють такі види І.: генетична – зауважує лише ті прото-, архетексти, які брали участь у виникненні літературного твору; інтенціональна – спланована автором, усвідомлена ним; іманентна – визначена чи навіяна самим літературним твором; рецепційна – та, яка може бути виявлена емпірично різними реципієнтами. Проявляється І. в таких ситуаціях: текст вказує (прямо чи опосередковано) на свій прототекст (“Енеїда” І. Котляревського – на “Енеіду” Вергілія, “Дума про братів неазовських” Ліни Костенко – на народну думу “Втеча трьох братів із города Азова, з турецької неволі”); прототекст ліквідує неясності семантичного порядку (назва твору О. Хакслі “Сліпий в Газі” є уривком цитати з трагедії Дж. Мільтона “Самсон-борець”); прототекст збагачує чи модифікує семантичне й естетичне сприйняття тексту (“Чотири броди” М. Стельмаха та ін.). У своєму ширшому розумінні І. охоплює не лише художні тексти, а й літературно-критичні, театральні вистави, музичні твори, твори образотворчого та кіномистецтва.



Інтертекстуальність