Франко Іван – Осел і Лев

Весела гостросюжетна казка

Був собі Осел. Багато було йому праці у господаря. “давай,- думає,- втечу у ліс і буду жити на волі! Буду собі пастися в лісі, і хто мені що зробить?” І, не довго думавши, втік від господаря у ліс. добре йому там. Пасеться, де хоче, нічого не робить, ніхто його не б’є,- відколи живе, ще такого добра не зазнавав. Аж раз дивиться, йде Лев, страшний-престрашний, та просто на нього. “Ну,- думає собі Осел,:-аж тепер кінець мені буде!” Але поки Лев дійшов до нього, він якось трохи отямився й подумав собі: “Ану, може, я його як-небудь обдурю?” Та як стояв – бух на землю, ліг собі й лежить. Підходить Лев і кричить уже здалека: – Ей, ти, хто ти там? Як ти смієш лежати? Чому не встанеш і не поклонишся мені? А Осел мов і не чує. Лежить собі та тільки довгими вухами клапає. Підійшов Лев і знову кричить: – Зараз устань і поклонися мені! – А хто ж ти такий? – питає Осел. – Ти ще й питаєшся? – кричить грізно Лев.- Хіба ти не знаєш, що я Лев, над усіма звірами цар? Осел, не встаючи, підвів голову й витріщив на нього очі. – І що ти за дурниці говориш? – промовив він.- Ти цар над усіма звірами? Хто тобі це сказав? де це написано? Хто обирав тебе на царя? Ну, говори! Лев стояв, мов лобом об стіну стукнувся. – Хто мені це сказав? Та всі мені кажуть, що я над звірами цар. Хіба ж це неправда? – Звичайно, що неправда! Не може бути правда, бо цар над усіма звірами не ти, а я. – Ти? – здивувався Лев.- А де це написано? – А йди подивися ось тут! І він устав на ноги й, обернувшись задом до Лева, показав йому заднє копито, на якім була прибита новісінька блискуча підкова. – Бачиш? Це моя царська печатка. Якби ти був цар, то й ти б мав таку. – Ото диво! – промовив Лев.- А я про те й не подумав ніколи. Мабуть, твоя правда. Але стій! давай будемо змагатись. Ходімо в ліс, хто за годину наловить більше звірів, той буде справжній цар. – добре, нехай і так буде,- промовив Осел, і з тим розійшлися. Лев побіг по лісі; бігав, бігав: тут зловив сарну, там зайчика, там знов якогось звіра – за годину мав уже п’ять чи шість штук. Бере те все і тягне до Осла. А Осел тим часом що робить? Пішов собі на широку поляну, де сонечко ясно світило, й посеред лугу кинувся на землю, ноги геть відкинув, очі зажмурив, язик висолопив-кожен сказав би: згинув та й згинув. А понад поляною все яструби літають, ворони, кані, сороки, галки, всяка погана птиця. Бачать вони, лежить неживий Осел, та й усі гуртом до нього. Спочатку здалека заскакували, а там бачать, що не рухається, то й почали по ньому скакати, дзьобати йому язик та очі. А Осел нічого, тільки коли якийсь птах дуже близько підлізе, він клац його зубами або стук його ногою, вб’є та й сховає під себе, та так хитро, що інші й не бачать. Не минуло й години, а він уже надушив їх з півкопи. Тоді схопився на ноги та як зареве, а птахи всі врозтіч. Осел забрав усю побиту пташню та й несе на те місце, де мали зійтися з Левом. Приходить, а Лев уже там. – Ну, що,- каже до Осла і показує йому свою здобич,- бачиш, скільки я наполював? – Ну, та й дурний же ти, Леве,-каже Осел і лягнув його звірів ногою.- Таких звірів міг би наловити зо дві копи. Та чого вони варті! А ти подивись на моїх! Я тільки таких ловив, що в повітрі літають. Ану, спробуй ти! -Ні, я такої штуки не втну,- відповів Лев.- Аж тепер бачу насправді, що ти над звірами цар, а не я! Вибачай мені, що я так нечемно говорив з тобою! -А бачиш, – промовив гордо Осел.- Завжди треба бути чемним, бо як наскочиш на старшого від себе, то що тоді буде? От і тепер я міг би тебе покарати на смерть, але вибачаю, бо ти це зробив з дурного розуму, а не зі злої волі. Йди ж тепер і шануйся на другий раз! І Лев пішов, похнюпившись та підібгавши хвіст, немовби хто вилив на нього бочку холодної-прехолодної води. Чи близько, чи далеко, зустрічає в Лісі Вовчика-братика. – Здорові були, найясніший царю! – каже Вовк і кланяється низенько. – Ет, іди, не смійся з мене! – каже сумно Лев.- Який я тобі цар? – Як-то ні? – скрикнув Вовк.- Хто ж би посмів інакше сказати? – Мовчи, братику,- пошепки говорить до нього Лев.- Тут недалеко є справжній цар. Як почує, біда буде і тобі й мені. – Справжній цар? – здивувався Вовк.- Що за диво? Який же тут є справжній цар, крім тебе? – Є, є! – перелякано шепотів Лев.- Я сам його бачив. Там такий страшний! А що за сила! Навіть тих звірів ловить, що в повітрі літають. Я радий, що хоч мене живим відпустив. – Ну, що ти говориш? – здивувався Вовк.- диво дивне! Знаю Цей ліс давно, але ніяк не придумаю, хто б то міг бути. Який же на вигляд той новий цар? – Одне слово – страшний! – каже Лев.- Вуха на задній нозі царська отакі, голова – як цеберко, а печатка. – Ніяк не вгадаю, хто це може бути,- клопотався Вовк.- Знаєш що, ходім, покажи мені його! – Я? Нізащо в
світі! – скрикнув Лев.- досить уже раз страху наївся. – Та ходімо! Чого боятися? – заохочував Вовк.- От знаєш що, прив’яжи себе своїм хвостом до мого, сміліше нам буде йти. – Про мене,- каже Лев,- нехай і так буде. Зв’язалися обоє хвостами докупи та й пішли. Вийшли на горбок над полянкою, що на ній пасся Осел. Лев зупинився та й шепче до Вовка: – Ось він! Ось він! Подивися! Обертається Вовк, поглянув та як крикне: – дурний Леве, та це ж Ослисько! – А Левові почулося, що то новий цар уже близько, як злякається, та ходу! Біг, біг, далі втомився, став та й озирнувся. – А що, Вовче, близько вже той новий цар? Але Вовк тільки язик висолопив. Як був прив’язаний до левового хвоста, так і волікся за ним усю дорогу і давно вже й дух випустив. – А бачиш,- каже до нього Лев,- ти казав, що новий цар не страшний, а як побачив його зблизька, то від самого страху помер!


Франко Іван – Осел і Лев