ФОРСТЕР, Едвард Морган

(1879 – 1970)

ФОРСТЕР, Едвард Морган (Forster, Edward Morgan – 01.01.1879, Лондон – 07.06.1970, Кембридж) – англійський письменник. Народився у сім’ї архітектора. Навчався у привілейованій школі (Тонбрідж-скул), спогади про яку дозволили йому згодом зауважити, що у подібних закритих навчальних закладах Англії виховують людей з “недорозвинутим серцем”, які звикають приховувати і придушувати свої почуття. Питання про скутість і “сліпоту” людського серця, про вивільнення потенційних можливостей особистості стануть провідними у системі морально-етичної проблематики творів Форстера.

У 1897 р. Форстер вступив у Кембриджський університет, де вивчав класичні мови та історію. Його наставником, а згодом і найкращим другом став Л. Г. Дікінсон – член ради Кінгс-коледжу. Знавець античності, він познайомив Форстера з колом своїх інтересів, прилучив його до серйозних занять філософією, працями неоплатоніків і містиків. Дікінсон був одним із засновників “Індепендент Рев’ю”, друкованого органу лівого крила ліберальної партії. В “Індепендент Рев’ю” у період 1903-1906 pp. Форстер публікував свої статті й оповідання. У Кембриджі Форстер потоваришував з мистецтвознавцем Р. Фраєм, філософами Дж. Муром і Б. Расселом. Ідеї Дж. Мура, який зробив істотний внесок у розвиток неореалістичної філософії в Англії XX ст., його праці “Спростування ідеалізму” (1903) та “Основи етики” (“Principia Ethica”, 1903), а також філософія І. Канта справили суттєвий вплив на Форстера, визначивши дуалізм його естетики й етики, дво-планову структуру його творів, своєрідність символіки. Ідеї Мура проявилися також і в темі пошуку досконалих, гармонійних взаємин між людьми, якій Форстер приділяв значну увагу у своїй творчості.

Протягом свого довгого життя Форстер побував у Греції та Німеччині, упродовж доволі тривалого часу жив у Італії, двічі відвідав Індію (1912- 1913, 1921 pp.), виступав з лекціями про літературу у США. У роки Першої світової війни служив добровольцем Червоного Хреста в Александра. Після війни повернувся у Лондон. Був пов’язаний з групою “Блумсбері”, деякий час працював літературним редактором у лейбористському часописі “Дейлі гералд”. Упродовж багатьох років Ф. мешкав у містечку Ебінгер у графстві Суррей. У 1927 р. Кінгс-коледж Кембриджського університету обрав Форстера своїм почесним членом. У 1937 р. він був нагороджений медаллю Королівського літературного товариства.

Після Другої світової війни Форстера почали називати класиком. З 1946 р. і до самої смерті він, як почесний член Кінгс-коледжу, жив у Кембриджі.

Своє перше оповідання “Паніка” (“The Story of a Panic”) Форстер написав у 1902 p., а опублікував у 1904 р. Згодом були створені інші оповідання, які увійшли до збірок “Небесний омнібус” (“The Celestial Omnibus”, 1911) та “Вічна мить” (“The Eternal Moment”, 1928). У період перед Першою світовою війною Форстер написав чотири романи: “Куди бояться ступити ангели” (“Where Angels Fear to Tread”, 1905), “Найдовша подорож” (“The Longest Journey”, 1907), “Кімната з краєвидом” (“The Room with a View”, 1908), “Xaвардс-Енд” (“Howards-End”, 1910).

Після Першої світової війни побачив світ найвідоміший роман Форстера “Поїздка до Індії” (“A Passage to India”, 1924), який зробив письменника знаменитим. Більше за життя Форстера не з’явилося жодного художнього твору, але писати і займатися літературною діяльністю він не припиняв до останнього дня. У період 20-30-х pp. були написані основні літературно-критичні праці Форстера. Він виступав зі статтями та лекціями. У 1927 р. побачила світ його книга “Аспекти роману” (” Aspects of the Novel”), згодом – збірники нарисів і статей “Ебінгерські жнива” (“Ebinger Harvest”, 1936) і “Хай живе демократія” (“Two Cheers for Democracy”, 1951). До останньої книги, окрім подорожніх нарисів і есе, увійшли також радіовиступи Форстера, з якими в роки Другої світової війни він регулярно звертався до своїх співвітчизників. Форстер також опублікував біографію Дікінсона, праці про В. Вулф. Спогадам про перебування в Італії присвячена його книга “Пагорб Деві” (“The, Hill of Devi”, 1953). Разом з Е. Крозьєром Форстер написав лібрето до опери Б. Бріттена “Біллі Бад”, створеної за мотивами однойменного твору Г. Мелвіла. Дедалі відомішими ставали його романи та оповідання, створені замолоду. Свою відмову від створення нових романів сам письменник пояснював надто швидкими темпами розвитку життя, за якими він не встигав, а тому й адекватно передати їх, як йому здавалося, був не в змозі. “Мене не лякають переміни у світі, але пояснити їх я не можу”, – зізнавався він в одному зі своїх листів. Утім, Форстер відчував вразливість позиції лібералізму та невтручання, яку він зайняв. У своїй промові на Міжнародному конгресі письменників (1935) він зауважив: “Якщо спалахне нова війна, то письменники, віддані принципам лібералізму й індивідуалізму, на зразок мене чи Хакслі, будуть просто-таки знищені. Ми нічого не можемо проти цього вдіяти, ми будемо голками пришивати латки, доки не вибухне катастрофа”.

В “Аспектах роману” Форстер писав, що основу роману складає розповідь, розказана історія, яка відтворює життя у його часовому розвитку. Вміння передати рух часу, ритм життя він вважав необхідною умовою створення повновартісного твору. Справді великими романістами Форстер визнавав тих, хто володіє талантом створення багатогранних людських характерів. Саме такими письменниками Форстер вважав Л. Толстого і Ф. Достоєвського, Г. Філдінга і Г. Флобера. Високо цінував Форстер і творчість М. Пруста.

Романи самого Форстера відзначаються двоплановістю, органічним поєднанням реалістичних зображень дійсності із системою символів. Він прагне до гармонічного поєднання двох елементів – реального й ідеального, до зв’язку “двох світів” (“світу речей” і “світу явищ”). На цьому грунтується запропонована Форстером теорія “координації” і “взаєморозуміння”. Творам Форстера притаманна багатозначність. Але у них завжди реалістичний елемент домінує над туманною символікою. В. Вулф слушно зауважила, що Форстер віддає перевагу точному зображенню, уникаючи надмірного використання символів.

Своїми вчителями Форстер називав трьох англійських письменників: С. Батлера, Дж. Мередіта і Дж. Остін. У Батлері його приваблювала непримиренність у ставленні до будь-яких виявів фальші та лицемірства, поєднання дійсного і неможливого; романи Остін і Мередіта захоплювали Форстера майстерністю психологічного аналізу. Найвидатнішими романістами Форстер вважав Толстого і Пруста: Толстой неперевершено відтворює реальний світ, а Пруст найвитонченіше проникає у таємні глибини підсвідомості. На думку Форстера, вони доповнюють один одного. Відтак ідеальним йому видається гармонійне злиття обох стихій, втілених у творчості цих письменників.

З перших кроків у літературі Форстер послідовно дотримувався думки про ворожість світу бездуховного практицизму по відношенню до справжньої людяності. Він розділяв людей на дві протилежні категорії: одні живуть за законами прописної моралі і власної вигоди, натомість вчинки інших визначаються велінням серця, прагненням допомогти людям, повною зневагою до корисливості. Думка про згубний вплив на людину сучасної антигуманної цивілізації пролунала ще в ранніх оповіданнях Форстера, а згодом стала однією із провідних і в його романах.

Основу багатьох оповідань Форстера становлять взаємини людей з природою, яка пробуджує у них природні, а тому й прекрасні прагнення. Уже в першому оповіданні “Паніка” міститься ядро конфлікту, що виникне і в наступних творах: англієць з “недорозвинутим” серцем і пригніченими певним вихованням емоціями та краса природи. “Ми всі безнадійно загрузли у вульгарності, – каже один з героїв. – Через нас і нам на сором Нереїди покинули ріки, Ореади – гори, а ліси перестали бути притулком для Пана”. Лише чотирнадцятирічний Юстас, прилучившись до раніше невідомої йому живодайної сили і краси італійської природи, відчуває радість буття. А коли його змушують повернутися додому, він у відчаї шепоче: “Я бачив усе, а тепер не бачу нічого”. Про такі ж “миттєвості прозріння” йдеться і в оповіданнях “Дорога з Колонуса” (“The Road from Colonus”) та “Вічна мить”, герої яких усвідомлюють, що найважливішими у їхньому житті були ті щасливі і неповторні хвилини, коли їм судилося осягнути справжні вартості буття.

В оповіданні “Небесний омнібус” використаний характерний для Форстера принцип: у буденну ситуацію, яка передається низкою деталей побутового плану, раптово, наче сонячний промінь, проникає чарівна казка. І дарма, що вона дуже коротка, що яскраву гру її барв судилося побачити лише дитині, яка злітає у небо на дивовижному омнібусі, проте саме її минуще сяйво дозволяє відчути справжню красу буття. Світ дітей і світ дорослих письменник протиставляє в оповіданні “Координація” (“Coordination”). У той час, як за вказівкою міністерства освіти керівниця школи для дівчаток намагається здійснити принцип координації всіх навчальних предметів, маленькі учениці, а услід за ними й учительки відкривають для себе справжній сенс “координації”: він полягає у взаєморозумінні між людьми, і саме до цього варто прагнути, не піддаючись рутині, встановленій наставниками з “недорозвинутими серцями”. В оповіданні “Машина зупиняється” (“The Machine Stops”, 1906) Форстер висловив думку, яка стала своєрідним лейт-мотивом усієї його творчості: “Природні почуття і поривання людини – це благо, і якби люди без облудного сорому дотримувалися цього, то на землі було б набагато краще жити”.

Кожен із романів Форстера – це варіант жанру “виховного роману”. Тема подорожі, яка кардинально змінює людину, проходить через усю творчість письменника. Дія романів “Куди бояться ступити ангели” і “Кімната з краєвидом” відбувається в Італії, у “Поїздці до Індії” Форстер переносить читача в Азію, але навіть тоді, коли описані події сталися в Англії, герої торують шлях “назустріч собі”, пізнаючи себе і навколишній світ. Невипадково один із форстерівських романів називається “Найдовша подорож”. Його герой Рікі Еліот проходить життям, здійснює свою подорож, але не знаходить у собі сил протистояти рутині буденності, чинить проти совісті і, таким чином, зраджує самого себе. Життя з його реальними вартостями вислизає від нього: він відкинув його безцінні дари. “Мені здається, – розмірковує герой, – що час від часу ми зустрічаємо у нашому житті людину або стаємо свідками події, яка є символічною. Сама по собі вона ніщо, і все ж на якусь мить вона стає своєрідним певним принципом. Приймаючи його, ми приймаємо життя. Але якщо ми лякаємося і відкидаємо його, ця мить минає; символ ніколи не виникає знову”.

Форстер прагне допомогти людям звільнити заховані у надрах їхніх душ скарби. Для цього він переносить своїх героїв у незвичайне і нове для них оточення. Італія з її яскравими барвами та красою природи, такою не схожою на англійську, італійці з притаманним їм вільним виявом емоцій перетворюють Кароліну Еббот і Філіппа Геррітона (“Куди бояться ступити ангели”). Побувавши в Італії, переживши все те, що подарувала їм доля під час цієї подорожі, вони вже не зможуть жити так, як колись. Нові та радісні перспективи відкриваються і перед Люсі Ханічерч (“Кімната з краєвидом”): перебування в Італії не могло не датися взнаки, адже там вона “долучилася до реальності”, навчилася бачити і розуміти. “Можливо, вона і могла би забути свою Італію, – зауважує автор, – але тепер вона навчилася краще розуміти свою Англію”. Кохання до Джорджа Емерсона допомогло їй зрозуміти саму себе, знайти в собі сили, щоби відмовитися від Сесіла Вайза, з образом якого в романі пов’язані уявлення про “анти-життя”. “Італія наділила її найціннішим скарбом – власною душею”.

У романі “Хавардс-Енд” Форстер тяжіє до ширших узагальнень, звертаючись до проблем, пов’язаних з долею сучасного йому англійського суспільства, визначаючи шляхи його подальшого розвитку. Маєток Хавардс-Енд асоціюється з усією країною; письменник порушує питання про право на спадщину: кому належатиме Хавардс-Енд, хто успадкує Англію, від кого залежатиме її майбутнє? Хто вирішуватиме її долю – люди на кшталт буржуазного ділка Вілкокса чи такі, як освічена, гуманна і чуйна Маргарет Шлегель? Порятунком від усіх лих Форстер вважає взаємозв’язок людей різних соціальних верств та поглядів.

“Поїздка до Індії” – один з найсильніших антиколоніальних романів у англійській літературі новітнього часу. Питання про шляхи досягнення взаєморозуміння і дружніх відносин між Індією та Англією, між Сходом і Заходом розглядається у суспільно-політичному плані. Форстер полемізує з трактуванням “колоніальної теми” у творах Дж. Р. Кіплінга. Двічі побувавши в Індії, спостерігаючи за піднесенням визвольного руху у цій країні, Форстер дійшов висновку про приреченість колоніальної політики та безперспективність придушування і залякування місцевого населення. Письменник розмірковує над тим, яким чином можна зруйнувати споруджуваний упродовж століть бар’єр між Сходом та Заходом. І хоча Форстер не висуває певної соціально-політичної програми, проте він твердо переконаний у тому, що порозуміння між людьми можна досягнути “за допомогою доброї волі, поєднаної з культурою та розумом”. Форстер намагається бути об’єктивним: і в образах англійців, і в образах індійців він зауважує як позитивні, так і негативні риси. Але сама логіка життя робить позицію англійців неспроможною. З щирим теплом і повагою пише Форстер про індійців. Вони розумні, чарівні, безпосередні у своїх почуттях. Зокрема, таким є доктор Азіс. Він здобув добру освіту, захоплення медициною поєднує з пристрастю до поезії. Разом зі своїм другом англійцем Філдінгом він мріє про всесвітнє братерство народів і вважає, що засобами досягнення цієї мети є доброта, любов і чуйність. Водночас Азіс переконаний, що тільки ліквідація колоніальної залежності Індії від Англії дозволить народам цих країн досягти взаєморозуміння і дружби: “Індія повинна стати нацією! Ніяких іноземців! Індуси, і мусульмани, і сікхи, і всі повинні стати єдиними!.. Геть англійців… і тоді ви і я будемо друзями!” Ці слова – висновок, до якого разом зі своїм героєм приходить Форстер. Для всіх героїв роману, які виросли й отримали виховання в Англії (Ронні Хезлоп, Фідцінг, місіс Мур, Адела), подорож до Індії стає серйозним випробуванням, перевіркою їхньої людської гідності, життєздатності поглядів.

Романам Форстера властиві чітко продумана, завершена композиція, глибина і витончена майстерність психологічного малюнку, неабияка вправність у відтворенні відчуття постійного руху часу. Проза Форстера вельми поліфонічна, їй притаманна внутрішня гармонія, сповнена особливої теплоти і зачарування.

H. Михальська


ФОРСТЕР, Едвард Морган