ЕСТЕТИКА БАРОККО І КЛАСИЦИЗМУ

За свідченням авторів багатотомної “Історії естетичної думки”, термін “барокко” запровадили в період Просвітництва для позначення певного типу європейського живопису і скульптури. Спочатку він означав лише декорації, незвичайні прикраси. Потім поширився на архітектуру (зокрема на культові споруди), в якій спостерігалися відмінності від класичних форм, а згодом охопив й інші види мистецтв, у тому числі й літературну творчість. Західноєвропейська література XVII століття з її вишуканими епітетами, панегіриками, барвистою мовою була віднесена до барокко.

Один з видатних теоретиків і практиків барокко Лоренцо Верніні (1598 -1680 pp.) вважав, що умовою прекрасного є його величина, тобто розміри предмета, який вважається прекрасним. Уже сама природа наділяє свої предмети якістю прекрасного, а людині залишається тільки розпізнати це прекрасне у творіннях природи. Людина ж обдарована особливим творчим даром. Геній повинен не лише оволодіти всіма здобутками природи, а й перемогти її. Розвінчуючи міф як втілення об’єктивної ідеї прекрасного, теоретики барокко підійшли до необхідності вводити до сфери пізнання й такі категорії, які раніше не були предметом літератури й мистецтва. Тобто в природі не лишилося нічого, що могло б стати предметом художнього освоєння.

Домінуючим принципом естетики барокко стала ілюзорність. Література має не тільки нести освіту в маси, але й створювати в них певну ілюзію. Читача треба буквально приголомшувати, змушувати дивуватися, а це можна здійснити за допомогою введення до твору дивних картин, незвичних сцен, нагромадження образів, красномовства героїв. Прикладом подібних творів стала поема Джамбаттісти Маріно “Адоніс” (1623 p.).

Говорячи про поетичний вимисел, один з теоретиків барокко Т. Коррео (XVII ст.) вважав, що поет може порушити природний порядок речей на користь художнього розміщення матеріалу. Інший теоретик барокко – Джованні 77. Капріо – вважав поетичну творчість вищим родом мистецтва, бо вона може відтворити видиме й невидиме в навколишній дійсності. І робить це поезія, застосовуючи слово як надійний засіб імітації. Слово в художньому тексті має цінність, з одного боку, як образ, а з іншого – як поняття. А це значить, що слово здатне відтворити як реальний світ, так і світ ірреальний, вигаданий, домислений, створений фантазією митця.

По суті, це була ревізія арістотелівського погляду на природу поетичного мистецтва, який продовжував домінувати й у мистецтві доби Відродження. Індивідуальне бачення світу, на відміну від античного мімезису, в барокко стало розглядатися як великий здобуток митця, своєрідний його привілей…

Естетика барокко навідріз відмовилася від дидактичної функції поетичного мистецтва. Франческо Патриці (1529- 1597 pp.) вважав, що “зображення може бути лише вираженням уяви поета, яка не є, однак, рисою, притаманною винятково поезії, оскільки експресія властива всім людям, а не лише поетам”. “Предметом поезії, – пише Патриці, – має бути те, у що неможливо повірити, що є справжнім фундаментом незвичайності, яка й зобов’язана становити головний предмет кожної поезії”.

Як зазначає Д. Наливайко, “світ перед людиною постав у нескінченності часу і простору, в різких контрастах і глибоких суперечностях”. Однак барокко не дало своїх теоретиків, і поступово утверджується класицизм, філософською основою якого став раціоналізм Рене Декарта (1596-1653 pp.). Декартові належить ідея очищення філософської думки від гуманістичних нашарувань доби Відродження, орієнтація її на чисту об’єктивну природу, позбавлену специфічного людського моменту. Головною рисою його філософії був дуалізм, тобто розрив реальної дійсності на дві замкнені зони, які аж ніяк не можуть співіснувати одна з одною – духовну і матеріальну. Такі ідеї були співзвучні суспільним настроям у Франції доби Людовіка XIV, який прагнув не лише державу, а й літературу та мистецтво привести до певної відлагодженої системи. Раціоналістичні ідеї Декарта були взяті на озброєння Нікола Буало-Депрео (1636- 171J pp.), який розробив теоретичні постулати класицизму. Його праця “Мистецтво поетичне” (1674 р.) пройнята духом суворої регламентації, як цього вимагала філософія Декарта.

Художня правда повинна бути підпорядкованою розуму й цілком відповідати смакам людей з аристократичних кіл. Розум є верховним суддею не тільки істини, але й краси. Розумне начало домінує над почуттями й художньою уявою. Творчий процес може здійснюватися лише в певних межах, натхнення суттєвого значення для митця не має. Буало неодноразово наголошував, що поет мусить наслідувати природу. Ототожнюючи сприйняття краси з раціональним пізнанням істини, він вважав, що естетична насолода, як і художня творчість, є лише додатковою прикрасою буденної дійсності. Будь-який поетичний образ є лише яскравим вбранням для раціональної ідеї.

Н. Буало установив певну ієрархію жанрів, проголосив правила трьох єдностей. Намагаючись вписати творчий процес у гармонію та симетрію дійсності, французький мислитель насправді оберігав мистецтво від життя, яким воно є. Герої класицизму повинні бути вишуканими, говорити добірною мовою. Естетична теорія набула різко вираженого нормативного характеру, зробивши мистецтво справою елітарною. Ідеалом став узагальнений людський тип, у якому переважали абстрактні уявлення митця, а не життєва правда.

Однак, незважаючи на ряд недоліків (особливо поза-історичний погляд на прекрасне), теоретико-літературне вчення Н. Буало свідчило про прогрес в естетичному розвиткові суспільства. Творчість Корнеля, Расіна, Мольєра як найбільших митців доби класицизму переконливо довела марність спроб загнати художника в прокрустове ложе абстрактних уявлень та ідей. Уже Корнель своєю заявою про правомірність неправдоподібних сюжетів, про можливість виходу драматичної дії за межі доби заявив протест проти догматизму раціоналістичної естетики класицизму. Більш уважним до життя, ніж до класицистичних канонів, виявив себе Мольєр. Так, у “Критиці “Уроку жінкам”” (1661 р.) він заявив, що коли п’єси, написані відповідно до нормативів, не сприймаються глядачами, то треба міняти теоретичні настанови.

Як художній напрям класицизм не був суто французьким явищем. Сформувавшись ще в першій половині XVII століття в Німеччині, класицизм став суттєвою віхою в розвитку німецької літератури між добою Відродження та добою Просвітництва. Велика заслуга в цьому належить Мартіну Опіцу (1597-1639 pp.), реформаторові німецької літературної мови, віршування на силабо-тоніч-ній основі. Головні вимоги Опіца – наслідування античних взірців і творців сучасних поетів Італії, Франції та Голландії. Мета – розвиток вітчизняної літератури, до-лучення її до рівня світових художніх зразків. Одним з нововведень М. Опіца став александрійський вірш, здатний до відтворення людської величі й гідності. Ідеал німецького теоретика – досконалий герой, який набув дидактичного характеру.

В перехідну добу від класицизму до Просвітництва помітне місце посідає праця Йоганна Крістофа Готшеда (1700-1766 pp.) “Досвід критичного мистецтва і поезії для німців” (1730 p.). Продовжуючи традиції М. Опіца, спираючись на працю Н. Буало, він пропонує реформувати німецьку літературу й театр у дусі настанов класицизму, які оголошує обов’язковими для всіх митців. При цьому він вимагає від письменників творів морально-дидактичного звучання. Теорія поетичного мистецтва, на думку німецького дослідника, створює поезію, їй належить керівна роль у розвитку літератури. В теорії драми Готшед вимагав жорсткого дотримання правил трьох єдностей, поділу жанрів на високі і низькі. Монологи не повинні мати місця на сцені. Усе це заважало повнокровному розкриттю характерів героїв, вело до догматизму й схематичності, за що Готшеда критикували швейцарські письменники Йоганн Якоб Брейтінгер та Йоганн Якоб Бодмер. Вони орієнтували письменників на широке використання можливостей художнього домислу й вимислу.

Літературознавчі праці Н. Буало, М. Опіца, Й. К. Готшеда та інших учених фактично підготували теоретичну базу для переходу від класицизму до Просвітництва.


ЕСТЕТИКА БАРОККО І КЛАСИЦИЗМУ