Естетичний метод у літературознавстві

Естетичний метод у літературознавстві – метод наукового поцінування творів, обстоюваний класицистами, обгрунтований у трактаті “Мистецтво поетичне” (1674) Н. Буало. Полягав у абсолютизуванні античної літератури та критичної рецепції, викладеної у “Поетиці” Аристотеля, “Науці поезії” Горація та ін., на основі раціоналістичної філософії Декарта, у тлумаченні розуму як універсальної категорії. Е. м. канонізував бінарність “доброго” та “поганого” смаку, “високого” та “низького” стилю, зумовлену, мовляв, апріорними законами мистецтва, явленими у законі “трьох єдностей”, ієрархії жанрів тощо, хоч такі регламентації, розроблювані теоретиками (Й.-К. Готшед, В. Тредіаковський та ін.), подеколи порушувалися митцями (П. Корнель, Ж.-Б. Мольєр, Ж. Расін, Ф. Прокопович), які творили за своїми, іманентними художній діяльності законами. В Україні принципи Е. м. відбилися в деяких шкільних піїтиках, де досить відчутними були барокові тенденції, протилежні класицистичним. Е. м. з перебільшеним тлумаченням об’єктивізму у мистецтві та літературі, підкресленням міметичних принципів естетичної свідомості та її раціоналістичної природи виявився упередженим і необ’єктивним в осмисленні сутності того ж мистецтва, його історичного розвитку, тому справедливо піддавався критиці, здійсненій Й.-Г. Гердером, Г.-В.-Ф. Гегелем й особливо романтиками.


Естетичний метод у літературознавстві