Емблема

Емблема (грецьк. еmbleumа – вставка, рельєфна оздоба) – предмет, зображення, що умовно або символічно виражає певне поняття, ідею. Е. відома письменству здавен, але особливого поширення набула у XVI ст., відповідаючи запитам маньєризму та бароко, використовувалась як символічне зображення, супроводжуване віршовою сентенцією чи прозовим текстом. З’являлися збірники Е. (започаткував 1531 А. Альчато), які складалися з “тріади”: зображення окремих предметів чи їх сполучень, міфологічних, біблійних чи історичних фігур; девіз, яким розкривався смисл зображення; пояснювальний підпис. В основі Е. була візуальна, оречевлена метафора. Поставала Е. інколи завдяки несподіваному поєднанню асоціацій та витвореного внаслідок цього “розумового образу”, в якому поняття набували вигляду ілюзорної конкретності. Осмислення Е. диференціюється на релігійно-символічні (часто євхаристичні), дидактичні (в різних варіантах), світські (політичні, моральні). З початками книгодрукування символічні зображення застосовуються на марках видавців і друкарів. В Україні за доби бароко була відома Е. Заходу. Оригінальний емблематичний збірник “Ифіка ієрополітіка” часто передруковувався. Д. Чижевський в “Історії української літератури” наводить приклади віршів з нього:

Хотяй Господа істинно любити,

Во страсі Господні потщися ходити.

Сію бо любов страх Господень родить,

Яко вітер пламен з углія ізводить

(на малюнку вогонь, що його роздмухує вітер);

Пространно море сильні імать волни,

Малия ріки не тако довольні,

В чаші і сіх ність, не движуться води,

І смиренія такови суть плоди

(на малюнку море, річка та склянка з водою…).

З традицією Е. пов’язана поезія Кирила Транквіліона-Ставровецького (Перло многоценное. – Чернігів, 1649), дидактичні притчі С. Полоцького. Відлунням Е. в українській поезії XIX ст. є вірш І. Франка “Пелікан” (1874), що знайомить з одним із повчальних легендарно-символічних сюжетів. До традиції Е. зверталися поети XX ст., передовсім авангардисти (Г. Аполлінер, М. Семенко та ін.).



Емблема