Декламативна поезія

Декламативна поезія (лат. declamatio – вправи з красномовства)- переважно віршовані літературні твори, придатні для сценічного виголошення. У них яскравіше, ніж в інших, виражені відповідні стилістичні прийоми, риторичні фігури, логічна композиційна тріада – теза, антитеза, синтез. Виникла у Стародавній Греції. В Україні культивувалася з кінця XVI ст. у братських школах, де риторику викладали разом з піїтикою і були обов’язковими вправи проголошення “орацій” (промов) та складання і декламування віршів. Тодішнім зразком д. п. є відомі “Вірші на жалосний погреб зацного рицера Петра Конашевича Сагайдачного” Касіяна Саковича (1622). д. п. має тривалу історію розвитку в період бароко, класицизму, зазнала якісно нових змін у новій українській літературі, коли літературні твори стали елементом, різноманітних концертних програм на урочинах, зібраннях, фестивалях. Це викликало потребу в спеціальних збірниках-декламаторах, що їх видавали в Україні і в країнах поселення українців, наприклад, “Розвага” (К., 1908), “Сніп” у 2 т. (Вінніпег, 1938) та ін. У свій час організатор літератур і. но-музичних програм для відзначення історичних, церковних” дат національного календаря, Шевченкових роковин М. Лисенко високо цінив д. п. і заохочував до неї Лесю Українку, В. Самійленка, Б. Грінченка та ін. Високі декламаційні якості мають поезії патріотичного та сатирично-гумористичного змісту Т. Шевченка, І. Франка, С. Руданського, М. Старицького, Б. Грінченка, Лесі Українки, М. Вороного, О. Олеся, В. Симоненка, д. Павличка та ін. Характерною прикметою високохудожніх декламативних творів є логічний пуант, що нерідко звучить як крилатий вислів:

Довго нас недоля жерла, Досі нас наруга жре, Та ми крикнім: “Ще не вмерла, Ще не вмерла і не вмре!”

(І. Франко).


Декламативна поезія