Де взялися запорожці – народні перекази та легенди

Один богатир та поїхав у дорогу. Виїхав у дикий степ, дивиться – лежить над дорогою голова, така розкішна та красива: видно, якийсь вояка поліг у бою з другим. Під’їхав до неї богатир та й каже: – Ех, воювала ти, буйна, воювала, та й довоювалася!.. – Ні, – каже, – воювала я та й ще воюватиму!.. – А, – каже подорожній, – так ти он яка… Та взяв під’їхав до чагарника, назбирав дров та й запалив голову… Дивиться тоді на попілець, де саме лежала голова, – такий гарний, не надивишся. Він взяв та й забрав його в хустину. З’їздив, куди було треба, приїздить додому, поклав той попіл на лаві та й вийшов з хати. А в нього, в того богатиря, та була дочка, уже доросла. Взяла вона той вузлик з лави, розв’язала та й зачудувалася – таке гарне. “Ану, візьму покуштую”. Узяла вона на язик того попелу та з того й завагітніла. Через рік народивсь у неї син, та такий же хороший, як та голова була хороша. От і росте той син. Виріс уже чималий хлопчик. Женуть товар пасти: женуть і діти, й дорослі. Дівчинин хлопець, хоч іще й малий був, дивиться, що женуть і діти, та й собі прохає матері, щоб його відпустила погнати свій товар на пашу. Його пустили. От і пасли вони гуртом, та все якось не було ладу між пастухами: які більші, то менших ганяють та й ганяють завертати, а самі не дуже-то завертають. От тоді той, дівчинин хлопець, і каже: – Давайте оберемо отамана, котрий нами керуватиме. Всі з нього сміються – звісно, мале ж воно. А він – на своєму: обирати, та й годі! – Ну, – кажуть, – як же ми будемо обирати? – Та так, – каже хлопець, – кожен хай крикне на жаб, що ось гудуть у озері, хай замовкнуть. Кого послухають, той буде й отаманом. Кричить один, гука другий і так усі поодинці перекричали – і нікого не слухають. От тоді й сміються хлопцеві: – Ану ж, гукни на їх ти. Він тоді підійшов до озера та як гукне: “Цитьте!..” – так і заніміли жаби… От і став той хлопчик отаманом, і такий лад настав між пастухами, що всі не надивуються. Лежить раз отаман у курені, аж по дорозі йде якийсь чоловік, а кругом шиї йому, чи то Бог так покарав, а чи поробив який лихий чоловік, – величезна гадина обвилася. Отаман і не дивиться в той бік, де чоловік той іде, а сам гука на хлопців: – Ану, заверніть того чоловіка до мене. Пішли, гукають: – Іди, отаман кличе! Той не хоче, а йде своєю дорогою. Прийшли хлопці до отамана: – Не хоче, – кажуть. – Підіть, щоб неодмінно прийшов до мене. Догнали, кажуть: – Грізно звелів отаман, іди до нього. Тоді подорожній вернувсь, приходе до отамана. А цей як гукне на гадюку: – Ступай, – каже, – невіро, в свою сторону, годі тобі християнську кров ссати! Гадюка впала на землю та й поповзла геть. – А ти, чоловіче, йди собі, куди тобі треба, більш вона тебе не мучитиме. А раз якось-то дуже провинився один хлопець перед усіма скотарями. – Повісити його на коров’яці, – каже отаман. – Та хіба ж коров’як видерже? – питаються в нього. – Вішайте, та й годі, – відмовляє отаман. Повісили… Тоді стали всі свого отамана боятись: “Це він, – кажуть, – і всіх нас може перевішати”. А далі змовились утікати від нього. Та тільки куди хто не поткнеться втікати, аж воно вода кругом – не пускає. Нічого робити, вертаються до отамана. – Ех, – каже, – хлопці, тепер уже нам із вами вкупі доведеться доживати. Та розіслав по воді повсть, а там розклав вогонь, щоб варити на повсті кашу, потім посідали на повсті та й поїхали водою обирати собі місця, де краще. Ото з тих пастухів і стали перші запорожці.


Де взялися запорожці – народні перекази та легенди