Чорна райдуга – МИКОЛА ВІНГРАНОВСЬКИЙ Скорочено

Не дівчина, не мати, не сестра – Богине віри і добра богине… Блискуча маско віри і добра! Ваш крик, і крок, і кров для мене гине. Та що лукавить? В серці я на “ви”

Ще із думками вашими, з тривогою, Із гудзиками вашими, підлогою І з люстрою під стелею весни. Я ще вулкан розвержений любові, Що прагнув смерті вашої не раз, Щоб доторкнутися і воскресити вас,

І слухать вас у велевдячній мові. І слухать вас… Ви знаєте, в якій Солодко-темній глибині чуттєвій, В якій солодкій глибині терпкій Спалив я з вами літечка миттєві, Спалив без свідків, язиків, очей –

Лиш ви і я. Удвох. Обоє. Тихо. Хто ж дасть мені хоч ніч із тих ночей? Із тих одвертостей хоч крихітливу крихту? Ніхто не дасть! Бо й я згорів у них, Ви ж будете ще жить – пектись в моєму слові,

Бо ви – брехня! Ви – маскарад любові! Ви чорна райдуга небесних літ моїх… …У чорної райдуги біле тіло І чорні очі, як сто криниць. У чорної райдуги небо згоріло, І райдуга впала на землю ниць.

У чорної райдуги в пальцях вітер І кров голуба – в крові небо сія. І телефон біля ліжка, і квіти. Квіти мої, і за квітами – я.

Коментар Поезія – монолог, звернення до коханої, котру ліричний герой любить безмежно, котрій присвятив усе своє життя. Кохана ж – уся із протиріч, як злий геній, “чорна райдуга”, як маскарад, що подає надію і обманює.

“Чорна райдуга” – метафора, адже чорне, як і біле, – це злиття кольорів, усіх барв життя.



Чорна райдуга – МИКОЛА ВІНГРАНОВСЬКИЙ Скорочено