“А де ж Україна? Все далі, все далі, все далі” (Василь Стус) – Василь Стус (1938-1985)

Підручник Українська література 11 клас

Українська література другої половини XX століття

Василь Стус (1938-1985)

Народе мій, до тебе я ще верну,

Як в смерті обернуся до життя

Своїм стражденним і незлим обличчям.

Як син, тобі доземно уклонюсь…

(Василь Стус)

Василь Стус – великий українець і великий поет XX століття. Його творчість навіки вписана в новітню поезію та історію України, і не тільки тому, що він повторив трагічну долю Тараса Шевченка, Павла Грабовського, митців “Розстріляного відродження”, переслідуваних російською царською і радянською імперіями. Як і вони, Стус став символом незнищенності людського духу, національної гідності і мистецького самоствердження попри всі заборони, переслідування, арешти, заслання, тюрми й табори. Органічно національний і самобутній поет Василь Стус відтворив найприкметніші риси своєї доби. Він успадкував і синтезував глибинні народні джерела художнього образотворення, водночас спираючись на світову модерну поезію і філософію екзистенціалізму.

“А де ж Україна? Все далі, все далі, все далі” (Василь Стус)

Василь Семенович Стус народився на Святвечір, 6 січня 1938 року в селі Рахнівка Гайсинського району Вінницької області в родині селянина. Переслідувані владою батьки в 1940 році переїхали на Донбас, де у злиднях минули дитинство та юність Василя. Багато читав: велике враження на хлопця справив “Мартін Іден” Джека Лондона (“світ мені перевернувся”), у 5-6 класі знав напам’ять всього “Кобзаря” Тараса Шевченка. Марив музикою, і за відмінне навчання у 7 класі батько купив Василеві гітару. Підліток захопився творчістю й особистістю Бетховена: “Які пречудові його сонати! І яка це була людина! Все життя – в горі, в нещасті, в муці – і він – один проти цього світу – перемагає/” Тобто не поступається напасникам, а йде напролом: “або світ прийме таким мене, як я є, як мене породила мати – або вб’є, знищить мене”. Ці зізнання поета характеризують світ, в якому формувався його мужній характер, прометеївська наполегливість і стоїцизм. За всіх лихих обставин вистояти, бути самим собою, не втратити людської й національної гідності – це був девіз Василя Стуса. У 9 класі прочитав поему “Мойсей” Івана Франка, під впливом якої вирішив бути літератором. Середню школу в Донецьку юнак закінчив із срібною медаллю.

У 1954-1959 роках Стус навчався в Донецькому педагогічному інституті, відвідував літературну студію. Його дуже бентежило неповноцінне функціонування української мови у Донбасі. Тому, закінчивши інститут, Василь Семенович поїхав працювати вчителем української мови і літератури “на справжню Україну” – Кіровоградщину. В цьому ж році у “Літературній газеті” від 22 листопада оприлюднив першу добірку віршів з передмовою Андрія Малишка. Був призваний до війська. Після служби в армії, де “вірші, звичайно, майже не писалися”, Стус вчителював у містечку Горлівка на Донбасі, а також працював літредактором у газеті “Соціалістичний Донбас” (1961 -1963). У листі до Малишка за грудень 1962 року він розмірковував про русифікацію Донбасу. Поет закликав рятувати Україну від духовного знищення й денаціоналізації українського народу. Його думки співзвучні ідеям знаменитої праці Івана Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?” (1965). Василь Стус як митець, громадський діяч органічно вливається в рух шістдесятників.

З 1963 року розпочинається київський період життя і творчості Стуса. Він вступив до аспірантури Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка АН УРСР, працював над дисертацією “Джерела емоційності художнього твору (на матеріалі сучасної прози)”. Поет підготував і подав до видавництва “Молодь” збірку “Круговерть”, оприлюднив ряд поетичних добірок у журналах “Дніпро”, “Донбас”, “Жовтень”, виступав з літературно-критичними статтями, перекладами з Гете, Рільке, Лорки, відвідував Клуб творчої молоді, спілкувався з шістдесятниками Іваном Світличним, Іваном Дзюбою, Аллою Горською, Романом Корогодським, В’ячеславом Чорноволом, Галиною Севрук, Лесем Танюком, Михайлиною Коцюбинською. Це були національно свідомі молоді інтелігенти, які, за словами Михайлини Коцюбинської, відверто “протиставили себе тоталітарному режимові з його політикою денаціоналізації і придушення прав людини, культивуванням провінційності й меншовартості української культури”.

У вересні 1965 року Стуса відраховують з аспірантури. Приводом для звільнення був його виступ у кінотеатрі “Україна” під час прем’єри кінофільму “Тіні забутих предків” Сергія Параджанова, коли поет заявив про серпневі арешти української інтелігенції і приховування цього факту від громадськості. Він був змушений працювати будівельником, кочегаром, інженером з технічної інформації, але скрізь його звільняли без будь-яких пояснень. За “інакодумцем” пильно стежили спецслужби. У 1966 році заборонили друкувати збірку “Круговерть”. До друку не пропускали жоден твір опального митця, хіба що друзі допомагали публікувати Стусові переклади з лірики Гете і Лорки під псевдонімом Василь Петрик. Проте Стус інтенсивно працював як літературознавець, зокрема підготував статті про творчість Генріха Белля, Бертольда Брехта, Володимира Свідзинського, грунтовну працю про Павла Тичину “Феномен доби”. З проникливою влучністю Стус аналізує причини й наслідки трагедії геніального поета в умовах тоталітарного суспільства, зміління таланту митця в атмосфері ідеологічного тиску.

У серпні 1972 року Стуса разом із письменниками Іваном Світличним, Євгеном Сверстюком, Ігорем та Іриною Калинцями було арештовано. 7 вересня 1972 року Київський обласний суд засудив поета до п’яти років виправних робіт у таборах (Мордовія) і трьох років поселення (Колима). У відкритому листі “Я обвинувачую” (1975) Стус викриває радянську репресивну машину, яка нищила український народ. У зверненні до Президії Верховної Ради СРСР (1976) він розвінчав так званий “склад злочину”: “Я боровся за демократію – це оцінили як спробу звести наклеп на радянський лад; моя любов до рідного народу, занепокоєння кризовим станом української культури кваліфікувалися як націоналізм”.

Повернувшись до Києва наприкінці 1979 року, Стус стає активним учасником дисидентського руху, не припиняє боротьби у складі переслідуваної Гельсінської спілки. Водночас поет натхненно пише вірші, перекладає. Оскільки творів Стуса не друкують в Україні, він змушений випускати свої збірки в зарубіжжі, де сприймають їх із захопленням. Радянська влада не прощає поетові духовної незалежності й захисту гуманістичних принципів життя. Через вісім місяців Стуса заарештували й засудили до п’ятнадцяти років позбавлення волі: десяти років таборів особливого режиму і п’яти – заслання. На захист Стуса виступив відомий німецький письменник Генріх Белль. Полегшити долю політв’язня намагався російський академік Андрій Сахаров, який у жовтні 1980 року звернувся із заявою до світової громадськості, учасників Мадридської наради для перевірки виконання Гельсінських угод. Та влада була немилосердною. Другий строк митець відбував у Пермських таборах. Життя Стуса тут було нестерпним: постійні карцери, хвороби, утиски табірної адміністрації, конфіскація листів до рідних, а головне – поет не мав змоги передати жодного вірша на волю, адже все написане в таборі у нього відбирали і знищували, як, скажімо, збірку “Птах душі”. В умовах неволі поет писав філософську лірику. Володіючи німецькою, французькою та англійською мовами, перекладав твори Артюра Рембо, Поля Верлена, Шарля Бодлера, Ред’ярда Кіплінга та інших. Українського поета-політв’язня Генріх Белль висунув у 1985 році на здобуття Нобелівської премії. Але її присуджують тільки живим. Василеві Семеновичу діждатися того світлого дня не довелося… Адміністрація табору особливо жорстоко ставилася до поета. Василь Стус, протестуючи, оголосив у карцері сухе голодування. З вересня 1985 року зупинилося його мужнє серце. Поховали поета в безіменній могилі на табірному цвинтарі. 19 листопада 1989 року відбулося перепоховання Василя Стуса та його побратимів Юрія Литвина й Олексія Тихого у Києві на Байковому кладовищі. Посмертно митець удостоєний Шевченківської премії.

Минають роки, а громадянський і творчий подвиг Василя Стуса завжди є прикладом того, як потрібно любити Вітчизну. “Голови гнути я не збирався, – писав поет, – бодай що б там не було. За мною стояла Україна, мій пригноблений народ, за честь якого я мушу обставати до загину”. Тоталітарний режим виявився безсилим перед любов’ю до українського народу і незламністю духу митця, який морально й духовно переміг антилюдяні обставини буття.



“А де ж Україна? Все далі, все далі, все далі” (Василь Стус) – Василь Стус (1938-1985)